Розділ «ЩО БУЛО ПОТІМ»

— Та ти що? — обурився Коломієць. — І це говориш ти? Хірург!

— Хірург не повинен обмежуватися розв’язанням окремих завдань. Він повинен мислити біологічно. Операція вдалася. Але невідомо ще, як пристосується цілий організм до такої величезної зміни. Завдання хірурга — допомогти організмові пристосуватися…

— Ти, звісно, правий… — промимрив Коломієць і знову з заздрістю поглянув на товариша.

Півроку праці в клініках головного експериментального інституту вже дали хлопцеві цілий медичний світогляд. Вони його навчили критично оцінювати свою роботу. Це якраз те, чого бракує студентові по закінченні медінституту.

Під час обходу ще один хірургічний випадок викликав жваві розмови між асистентами професора і дав професорові змогу поквитатися з Сахно за її невразливе реагування на надзвичайну операцію переливання крові. Це трапилося у відділі невідкладної хірургічної допомоги.

Просто проти дверей лежав здоровий, широкоплечий і ширококостий гевал. Скуйовджена руда чуприна сяяла довкола його великої голови з низьким, плескуватим дегенеративним чолом. Підійшовши ближче, варто було пильніше роздивитися й на його фізіономію. Низький лоб, роздавлений ніс, широке перенісся, вузькі щілинки повік і за ними — дрібнесенькі, швидкі й полохливі очі. Вони весь час непевно метушилися, швидко кидалися назустріч кожному і вмить злодійкувато ховалися під повіки. Широкі, крислаті й патлаті брови негайно прикривали і очі, і повіки зверху густою тінню.

Дрофесор Трембовський побіг просто до власника широких плечей, огнистої чуприни і злодійкуватих очей.

— Ну, Мотю, здоров! — простяг він йому руку. — Дихаєш? Як житуха?

— Харашьо… — соромливо оскирився рудий Мотя, почервонівши, і постукав себе по лівій половині грудей, де, як відомо, знаходиться серце. — Такає…

— Гляди! — посварився професор на нього. — Видужаєш, а я буду вертатись коли-небудь додому вночі, так ти й мені ножа між ребра вставиш? Га?

Мотя зовсім налився кров’ю і став як помідор:

— Ти, доктор, сам усякому “перо” вставиш, промєжду прочим.

В палаті зразу стало весело. І лікар, і хворі реготали. Мотя перестав сміятися і став серйозний, майже урочистий.

— Тібє, доктор, ніхто не троніть. Можеш іти з дому і двері не закривать. Ти Моті Мокрому жисть урятував. Ти, доктор, свой.

Веселий регіт знову був відповіддю на цю заяву. Серйозні були тільки сам Мотя Мокрий та професор Трембовський.

— Дякую, Мотю, — зовсім просто сказав професор. — Живи поки що. А там побачимо. Ну, бувай. Днів зо три ще полежиш, а там, нічого не поробиш, доведеться переїхати тобі, Мотю, в міліцію.

— Мі привічні,— Є повів плечима рудоволосий Мотя.

Професор махнув рукою і побіг.

Мотя, прозваний Мокрим десь, певне, за його “мокрі” вчинки, був цікавий, проте, не тільки хулігансько-злодійською славою, що йшла про нього по околицях міста. Мотя Мокрий був ще цікавий, як надзвичайний хірургічний експеримент. Днів кілька тому Моті не повезло. Під час бійки хтось всадив йому фінку між ребра. Мотя впав. Саме тут підоспіли міліціонери. Мотю вони віднесли до клініки. На щастя, ця бійка трапилася саме коло головного інституту.

Черговий хірург негайно поклав Мотю на операційний стіл. Мотя втратив чимало крові, але ще жив. І тут хірург побачив, що Мотю і не поранено, власне, а… вбито. Фінка — “перо” — влучила Моті просто в серце. Мотя дихав ще тільки завдяки своїй кремезній, могутній конституції, його здоровенний організм зразу не здавав. Проте варто було б подзвонити вже черговому санітарові в морг, щоб наготувати для Моті місце та банку формаліну. Людина не може жити з пробитим серцем.