Розділ «ЩО БУЛО ПОТІМ»

— І хай не здумає покласти їх у формаліновий розчин! — схопився ще професор.

— Слухаю, професоре.

— Нехай лежать так, поки я сам прийду.

— Слухаю, професоре. Все буде, як ви сказали.

Сахно чекала у вестибюлі. Вона нервувалася і то заглядала в двері, чи не вертає сторож, то підбігала до вікна і визирала на вулицю. Там на вулиці — тихій вулиці далекої околиці міста, — перед під’їздом інституту, стояло півторатонне вантажне авто і на нім три довгі й вузькі скрині. Поруч із шофером сидів Коломієць і нетерпляче позирав на двері вестибюля. Коли Сахно підходила до вікна, його нетерплячка ще зростала і він починав до неї моргати, мигати і махати руками. Він хвилювався не менше від Сахно.

Нарешті в кінці коридора зачовгали м’які повстяні капці. Сахно схопилася, підбігла до дверей і визирнула. Проте довелося ще трохи почекати, бо коридор був таки довгенький, а сторож пересувався досить повільно.

Сторожева постать була примітна. Це був немолодий чолов’яга, інвалід. Він шкутильгав на обидві ноги і шкутильгав так сильно, що аж западав цілим торсом назад, коли ставив одну ногу на місце другої. Він був майже горбатий, і ліве плече було йому нижче від правого. Руки мав також нерівні й неоднакові. Ліва була коротша від правої, і, крім того, вона була наче суха, тонша і менша проти правої. Пальці на правій були короткі й товсті. На лівій — тонкі й довгі. Що ж до обличчя, то воно було все в шрамах, рубцях та швах. Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою. Шкіра на чолі нижче від шворки була темна, поморщена і насувалася на очі. Ніби він дуже гнівався і насупив брови. Шкіра вище шворки була рівна, біла, без будь-яких зморщок і неначе й зовсім нерухома. Крім цього шраму, на чолі був іще великий рубець довкола всього носа і дрібніші на щоках, на шиї, щелепах та потилиці. Через ці рясні шрами та рубці обличчя старого сторожа було якесь чудне й незвичайне. Здавалося, кожна частина його обличчя живе своїм власним, окремим і цілком самостійним життям. Здавалося, кожна риса незалежна від інших і ле знає, як собі дати раду. Коли губи говорили, щелепи мовчали. Коли очі сміялися, брови ладналися плакати.

Сахно встигла дуже детально роздивитися на чудного сторожа, поки він нарешті прошкутильгав через коридор.

Дідуган пришкутильгав у вестибюль і попростував до домофона.

— Гей, — зарипів він у трубку не то пропитим, не то застудженим, хрипким і придушеним голосом. — Будь ласка, на під’їзд двох санітарів. Треба внести хворих чи пак — трупи. Ну да, трупи. Та однаково. До малої операційної. Еге. З наказу професора.

Потім він повернувся до Сахно.

— Кажіть вашим, нехай зносять з авто.

— Всіх трьох?

— Атож.

З’явилися викликані санітари, і за десять хвилин всі три скрині були перенесені на другий поверх, до малої операційної. Там їх поставили на підлогу під вікном. Сахно і Коломієць з допомогою санітарів вийняли з скринь знайомі тіла: гарного чорнявого юнака південного типу та старого сивого дідугана. Третій був той чудний незнайомець, що ввійшов тоді до кімнати й хотів привітатися до доктора Івановського. Тепер цей чудний приходько був зовсім непорушний і закам’янілий. Він був точнісінько такий же, як і ті двоє мертвих.

Всіх трьох покладено на довгі хірургічні столи, ногами до вікон, так що світло падало просто на обличчя. Укладанням керував сам старий сторож. Він був у трупних справах особливий фахівець. Це він приймав трупи до моргу, заливав їх формаліном, доглядав і готував для розтину або видавав студентам і практикантам для опрацювання анатомічних завдань. Він поклав трупи і пильно на них поглянув. Трупи спинили його увагу. Він потяг носом. Формаліном од них не смерділо, але й запаху розкладу теж не було.

— Коли померли? — запитав він у Сахно й Коломійця.

— Давно. Тижнів зо три! — відмахнулася Сахно.

— Вони й не вмирали ніколи! — водночас відказав Коломіець.

Старий сторож заворушив своїми шрамами, рубцями та швами, що мало, певно, означати якийсь вираз на обличчі, і знизав правим плечем. Ліве зосталося непорушне.