Розділ «ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ»

“Але ж морок не буває білий…” — несміливо блимнув перший здогад. І тоді Сахно, нарешті, очуняла.

Вона була в кімнаті. У білій-білій кімнаті. Стеля, стіни, рівне світло й, здавалося, саме повітря були однакові — прозоро-білі чи матово-білі. Долівка теж, вона була певна, мала бути тільки біла. Якби ворухнутися — можна пересвідчитися. Вона ворухнулась. Болісний стогін мимоволі розітнув їй уста. Тіло їй задубіло. Мов налиті оловом, обважніли руки, ноги. Несила було підняти їх чи пересунути.

Але на тихий її стогін прилинула відповідь. Це також був чи то стогін, чи то сміх, чи то кректання. Сахнг роздивилася. На стелю, на стіни, обабіч — довкола, скіль ки могла побачити, не рухаючи тілом. Вона не побачила нічого. І знову застогнала, знесилена…

Відповідь прилинула знову. Це був сміх. Тихий, обережний, але радісний сміх.

Хтось був біля неї. Хтось радів з її одужання. Одужання, бо Сахно не сумнівалася вже, — це вона одужує після якоїсь важкої хвороби, що її початок не хоче пойернути їй зрадлива пам’ять.

Сахно зібрала всі сили, важко ворухнула всім тілом і ще раз оглянулася довкола. Тепер вона побачила людину. Не треба було далеко й шукати, — ця людина була біля неї, зовсім близько біля приголів’я. Але вона була вся біла, така, як кімната, як світло, і Сахно відразу не розгледіла її. Людина схилилася позад її голови і тихо й радісно сміялася.

— Де я? — нарешті опанувала мову Сахно. — Що зі мною?

— О, не турбуйтеся, — прилинув ласкавий шепіт. — Ви в гарному місці, і вам зовсім добре.

Голос був наче знайомий. Десь чула вже Сахно ці лагідні нотки, цей характерний тембр.

— Але? — запитала вона ще, тільки для того, щоб почути ще раз мову й пригадати її.

— У мене, — почулося вже голосніше й чіткіше.

Сахно стрепенулася. От-от мала відживитися пам’ять. От-от…

Але чому, ще не згадавши, а вже тремтить вона з протесту і, не знати чого, зринає незрозумілий острах..

Людина схилилася ближче до лиця. Сахно не довелося напружувати волю й силувати пам’ять. Вона згадала. Враз і все…

— Але чому ж? Як же це так?

Над нею схилився доктор Гальванеску…

— Ви здивовані? — нарешті прилинуло з білого мороку неприховано глузливе запитання. — Ви здивовані і… невдоволені з цього?.. Ви мовчите?

Сахно мовчала. Вона не могла нічого сказати. Вона не хотіла нічого говорити. Спогади вихором майнули через її свідомість. Все до останньої хвилини — оглушного удару по голові — вернула вражена пам’ять. Але вона не могла збагнути одного: чому вона не в тюрмі, не за ґратами, а тут, на операційному столі доктора Гальванеску?

— Чому я тут? — нарешті спитала вона, силкуючися надати мові найбільшої різкості, на яку була зараз здатна.

— Про це я вас своєчасно поінформую, будьте спокійні. — Гальванеску коротко засміявся. — Але мушу вам сказати, що ви досить-таки нечемні. Я не чув від вас жодного слова подяки. А проте я справді врятував вас — від тюрми, а то й чогось гіршого.