Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

— У смислі?— відгукуюсь, вловлюючи в його словах глибокий зміст.

— У смислі натуральному,— розжовує пропозицію.— Постоїш на пару з одним камінним під балконом, поки комісія реставрований будинок прийме, а тоді мотай до нашої каси. Лади?

— Лади!— киваю. Тим паче, що зайвий червінець до стипендії аж ніяк не завадить.

Привів він мене, допоміг роздягнутись, вийняв брус з-під балкона, і я відразу підпер, бо захилиталося.

Стою. Господарник для годиться обліпив мене свіжим розчином (аби у вічі не кидалося, пояснив) і пішов собі.

А повернувся, коли мені в очах добряче потемніло чи, може, вже й насправжки звечоріло.

— Що ж це таке,— хриплю,— де обіцянки?

— Тихше!— цитькає.— Бо дім рухне. А з комісією не здогадаєшся як — на якомусь об'єкті застряла. Завтра точно буде... На ось поки що підкріпись.

Всунув мені в рот бутерброд і наче випарувався.

Переночував я тут же, сяк-так подрімуючи. На ранок ні комісії, ні клятого господарника. Лише горобці засиджують мене, ворона кубло на голові мостить, бо в того, що зліва, камінного, голова лиса, як футбольний м'яч.

Тільки під вечір (чи то як у мене в очах споночіло від натуги) приплівся лихий обманщик з новими обіцянками. Кривиться, мнеться, руками розводить: мовляв, комісія ніби затримується, а ніби й відпочиває після останнього прийому будівлі у сусідів.

— Ти, браток-студент,—вмовляє,— ще годину-другу постій, ми тебе на почасово-преміальну оплату перевели... Мопедом на свою сесію покотиш...

Я й слова мовити не годен і ногою ступити — закляк чи, може, в цементі застиг. Подумки на всі заставки лаю підступника. Ворона в поміч на нього люто каркає.

На третій чи четвертий раз він мені виклик з деканату приніс.

— Ти, браток-студент, тримайся,— сказав.— За хвилину-другу точно прийдуть. Ми тобі ще преміальних накинемо.

Аж таки прибула комісія. Оглядають її члени об'єкт, занотовують щось. Я стою, терплю. Може, з останніх сил, а може, з гордості.

Підписали вони нарешті акт, руки помили від цементу і ще чогось чекають. Я ж видивляюсь, чи мій господарник рятівного бруса несе, щоб підперти махину. Він же, точно, несе щось старанно, одначе, розпізнаю не підпорну, а сумку господарську пузату.

Усілись невдалік під кущем, цокаються, бесідують, а на мене анічичирк, хіба що якийсь Семен круто зварені яйця об моє коліно завзято тріскає і старшому з тої комісії підкидає, мов несучці.

Годину я жду, півтори. Терплю. Другу чекаю, третю.

А як котрийсь пісню затягнув «Розпрягайте, хлопці, коні...», не витримав я, сплюнув, ноги повисмикував.