Микола Худан
З МЕТОЮ ВИХОВАННЯ
Начальник мартенівського цеху Віктор Васильович Макуха сидів за столом у робочому кабінеті, переборюючи головний біль, і уважно слухав кранівницю, дружину майстра.
— Вікторе Васильовичу, допоможіть, ради бога! Уже більше не можу терпіти. Кожнісінького дня приходить додому п'яний.— Жінка схлипнула і по-дитячому, долонькою, витерла сльози.— А як одержить зарплату, то цілий тиждень не з'являється додому. Ну що мені з ним робити?..
Макуха відчув себе ніяково, наче його почали роздягати посеред вулиці. Він так скривився і зіщулився, що кремезне тіло ніби всохло.
— Вам недобре?— злякалася молодиця.
— Та ні... зуби,— махнув рукою, немов сокирою.
— Вирвати треба,— порадила.— У мене теж так було, то я р-раз... і лиха тепер не маю... Ага, так отож кажу йому: «Досить з мене! Піду поскаржуся твоєму начальству — нехай щось робить... хоч і виженуть. Може, підеш з моїх очей». А він: «Скаржся скільки хочеш. Я ж не сам п'ю — з начальством...»
Віктор Васильович похолов. Десь глибоко в душі народилася скалка льоду, яка почала швидко рости.
«Знає чи не знає?— зі страхом подумав, уже уважніше спостерігаючи за лицем відвідувачки.— Не доведи, господи, до всіх лих ще й це...»
— Я не знаю, з ким він п'є, і мене це мало цікавить!— Кранівниця вже трохи заспокоїлася, перестала плакати, голос ставав усе різкішим і упевненішим. її невеличка постать невблаганно насувалася на начальника цеху.— Мене цікавить те, що діти не мають батька. Діло не в грошах — сама добре заробляю, голодні не сидимо. Але кожного дня дивитися на п'яну пику...
«Не знає,— з полегшенням подумав Макуха.— Якби знала, така б не стрималася — сказала...»
— ...Ви пам'ятаєте, як він присягався на профзборах? Його ще тоді на три місяці з посади знімали... Клявся: у рот більше не візьме. Ну й що? Всього на два дні вистачило терпцю...
«Ні,— остаточно заспокоївся Віктор Васильович.— Не знає. Молодець Сарикін... Уміє тримати язика за зубами...»
Стало краще. Навіть нудити перестало.
— Добре, Ганно Пилипівно,— узяв олівець, зробив помітку в календарі,— я неодмінно поговорю з вашим чоловіком...
— Та що з ним говорити!— Ганна Пилипівна вже зовсім заспокоїлася і не просила, а вимагала:— Відправте його лікуватися, адже хороший чоловік був, поки не запиячив. Хіба...
Задзвонив телефон. Макуха зняв трубку. Телефонував директор.
— Так... так... Зараз буду.— Обережно поклав трубку.— Добре, Ганно Пилипівно,— якомога ввічливіше промовив і підвівся.— Ми за нього візьмемося... Разом... Справді, хороший же чоловік був, а бачите... Перепрошую. Мене викликає директор.
Віктор Васильович знехотя зайшов у приймальну директора.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Веселий ярмарок» автора Кисельов С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ“ на сторінці 151. Приємного читання.