Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

— Більше року,— відповів за дружину Микитюк і безнадійно махнув рукою.

— По вас, Лідочко, не помітно,— осмілів ї я,— можливо, то вигадка, а не вправи? Краще б уже, як то деякі люди роблять, бігали по п'ять-десять кілометрів...

— Що ви,— запротестувала Ліда, уже відсапавшись, — бігати соромно. Та й де тут розженешся: ні парку поруч, ні подвір'я путнього. А те, що ніяк не схудну, — видно, в ритм не ввійшла, не пристосувалася. Доки зберу сірники, то так стомлюся, що прилягти охота. А приляжу — одразу засинаю.

— А може б, вам на роботу влаштуватися? — мовив я, шукаючи підтримки у Микитюка, гарної і лагідної людини.

— Куди там з моїм серцем та на роботу! — замахала на мене Ліда.— Десять кроків ступлю, і вже б'ється, як пташка у клітці. Ось повноти позбудусь, тоді й про роботу думатиму. А поки що чоловік мене забезпечує,— з любов'ю глянула вона на Микитюка.— Рік-два ще вдома помучусь. Гадаєте, сірники по кілька разів на день збирати легко? Мука, та й годі, але мусиш терпіти, коли хочеш фігуру зберегти...

Іван Сочивець

НА ПРИРОДІ

Бурмак уже давненько став помічати, що домашня тіснява негативно впливає на його душевний стан. Особливо нерви дають себе знати у вихідні, коли просто нема куди подітися. На кухні — каструлі шкіряться начищеними боками, у кімнаті — сервант нахабно виставляє поліровану пику, хизуючись своїм кришталевим вмістом. Не менше обрид і телевізор, що вічно гіпнотизує і доводить до сонного одуріння.

«На природу, туди, де шумить ліс, де шепочуть трави, співають пташки!»— надумав Бурмак, бо ж якось вичитав, що з деревом, з травою, навіть з цілим полем говорити можна, як з людиною, душу свою відкривати й очищати.

І ось одного погожого дня Бурмак взяв хліба й до хліба та й подався з дому на автобусну станцію.

«Треба тільки їхати десь далі від міста,— міркував він,— туди, де ще людська нога не ступала, де все у первісному стані».

І таки далеченько заїхав Бурмак, кілометрів, може, з двадцять від міської межі. На щастя, на цій зупинці тільки він і зійшов. І одразу в ліс звернув, щоб швидше чистим повітрям упитися, насолодитися чарівною лірикою зелені. Ледь чутне шелестіння вітру у верховіттях дерев, шурхотіння листя під ногами полонили душу Бурмака, сповнивши його груди пісенним настроєм. Він не зважав, куди йде, чого йде. Головне, аби далі від гамірного шляху, від автомобільного їдкого газу, від чужих очей.

«Ось вона, вічна природа. Загадкова, добра, щедра до людини,— поринув у філософські роздуми Бурмак.— І живить нас, і голубить, і на світі білому тримає. І людина їй за це безмежно вдячна. Он далі гайок молоденьких берізок, струнких і ніжних, що скидається на гурт дівчаток. А он, ліворуч...»

Думка раптом обірвалася, бо саме за стрункими берізками червоніла залізна коробка «Москвича» з піднятим догори капотом, з відчиненими дверцятами. З нутра коробки вивергалися пронизливі звуки якоїсь чужої музики. Наблизившись, Бурмак побачив, що поруч з машиною на зім'ятій траві лежали два молодики. А на ряднині, з-під якої виглядали голівки зламаних квітів,— три дівиці у пляжному вбранні. Довкола, на тендітних берізках, молоденьких дубках, на кущах папороті висіли штани, барвисті сорочки, сукні та ще сумки. А трохи осторонь білим густим димом курилося багаття, завалене живими зеленими гілками.

— Навіщо розпалили вогнище?— запитав геть вражений Бурмак — було тепло, аж задушливо.

— Ги-ги! — дружно розляглося в компанії.— Ти, старий, хіба не бачиш, що ми роздягнені, а комарики он як допікають. Їм крові нашої хочеться.

— Ліс — це народне добро!— процитував завчену фразу Бурмак, навіть не помітивши, що його назвали «старим».

— А ми хто, не народ?!— сердито кинув важкоатлет з копицею рудого й давно не митого волосся.— Ми і є народ, і ти нам моралі не читай!— чвиркнув той крізь зуби.

«Тю, на природі, а такі злі,— стенув плечима Бурмак, боязко обминаючи компанію.— Хіба я їм що? Народ, то й народ. Я ж не кажу, що ліс тільки мій. Відпочивайте собі, відганяйте комарів, коли вони допікають. Та й компанія ця, можливо, одна тут така».

Сплюнув, далі пішов. Відчув, що якось швидко заспокоївся. Бач, яка вона лагідна, ця природа. Ніби рукою злість зняла. Захотілося присісти, розслабитись, спів пташок послухати. Он якраз і галявинка підходяща, сонячна, серед сосон. Наблизився і остовпів: сісти нема де. Все столочене, засмічене, споганене.