Предок

Коли такий сучасний інтелігент не вважає своєї честі порушеної ТИМ, ЩО £ нього вкрадуть гаманець з кишені, але почуває себе збезчещеним, коли покине його жінка з іншим панком, порушивши його святі права власності на жінку, і все оточення з боязкою цікавістю придивляється до цього нещасливця, позбавленого свого чоловічого престижу,— чи не виявляють всі вони своєї залежності від чортзна-яких давніх, дикунських, готентотсь-ких пережитків, від ідей, які нам в повній ясності й свідомості навіть тяжко собі й уявити?

Який дивний нахил жити розумом, ідеями померлих поколінь, ця покора більшості — більшості померлих — у людей, що вважають одначе себе безконечно мудрішими, освічені-шими, ліпшими від цієї померлої більшості, покладають все завдання своє у визволенні від старих пережитків і забобонів, у будуванні нових поглядів і нових переконань — на те, щоб так само покидати їх дальшим поколінням!

Яке завидне бажання панувати над майбутніми поколіннями своїми поглядами, уподобаннями, симпатіями й антипатіями — втиснути їх мисль і почуття в цю наперед виліплену форму, відбити на їх мозку готові шаблони своїх упереджень, спаралізувати їх волю й змусити бігти, як автоматів, наперед визначеною їм лінією?!

Ніч западала. По перебутім метушливім дні, по стількох мислях приємно було лягти на лавці на спокійний спочинок на порозі нових гадок і інтересів, що принесе новий день, і закрити прочитану книгу минулого дня.

І коли Дмитро з утіхою простягавсь на холоднім простирадлі, він із задоволенням подумав, що в тій же біблії, в котрій він читав передучора похвалу Рехавовим синам, є також і порада лишити мертвим ховати мерців.

ІА ГОРАХ

упа буків заціліла на однім з верхів Буківця, серед безмежних цари-нок, що застелили цей закуток Карпат. Час і рука людська зашанували цей останок тих букових лісів, що полишили свою пам'ять в назві гори — і буки пильнували сумлінно занести цю пам'ять в часи якнайдальші. Не були ані великі, ані гарні, але виглядали незвичайно шановно, і цей поважний вигляд перетворював у своєрідну красу навіть їх неладну поверхність.

Вони давно потратили свої розкішні корони; ріжні катастрофи й незгоди обчухрали їх гілля, зоставивши покалічені цурпалки. Весь вигляд їх, покручений, поламаний, свідчив про завзяту і довгу боротьбу з усякими супро-тивностями. Але ці сліди тяжкої тривалої боротьби власне й надавали такої поваги цим міцним, кріпким, обчухраним стовбурам, покритим зарубцьованими зарослими ранами й шрамами і вінчаним рідкими пучками дрібнішого гілля, з таким же рідким і дрібним, але сильним, лискучим листям.

Великою внутрішньою силою і глибокою резигнацією віє від цих останніх нащадків колишніх великих лісів, немов від останніх по-томків гідних і не вироджених старинних шановних родів. Стоять давно і простоять, певно ще довго в свідомості, що їм нема на кого передати життя свого роду,— як старі династії, позбавлені кровних наслідників, що живуть часом так безконечно довго, неохочі передавати своїх скиптрів і держав у чужі руки.

Вони пам'ятали інакшими свої околиці, цей рідний закуток, який могли обняти з свого високого шпиля. Широко синіли тоді ліси, густі, непроглядні, і зрідка між ними ясніли полонини, облишені лісом або протереблені чоловіком, що приходив сюди часами з своїми стадами, підсікав дерева і пускав на них^ огонь, щоб розширити пастевні для своїх звірят.

Він був і тоді лютим знищувачем деревного роду, хоч майже не потребував його для себе — хіба звалив деревину, щоб розложити ватру і одігнатися від дикого звіра. Хіба красної тисини, що росла тоді ще тут, в затишку неприступного лісу, побороздженого лише стежками дикої звірини, шукав він, і вирубані звідси цівки тисини витягалися з лісів, сплавлялися водою і плили в далекі чужі краї, щоб зробленими з них гнучкими та міцними луками тішилися стрільці далекої Англії, Фрізії, Скандінавських країв. Ліси стояли ще сливе незаймані. Широко розпростирали в них свої мохнаті гілля величаві кедри. Високо стріляли своїми вершками ясені і явори. Тихі сни снили непроглядні й темні букові ліси, застеляючи все новими верствами листя тутешні згір'я, на поживу всякому зіллю, грибові й комасі. Тепер лиш мертві назви по них — або десь-не-десь заціліла купина буків чи яворів по тих Явірниках, Буківцях, Ясенових.

Вигинув до останку під лакомою рукою чоловіка красний тис, повільний і вигідний. Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовім роді протягом кількох тижнів — а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк,» котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де випадком яке корінище тисове заховалося в землі, тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину.

Нема й кедрини. Десь-не-десь під Чорногорок» ще стрінеш молоду поросль, котрій теж безпечно не дадуть звікувати — зрубають на гильце весільне, як не на що інше. Смерекові ліси, більш витривалі й невибагливі, поросли на місцях давніх букових — де не зборонила їм того рука чоловіка. Але нині й вони гинуть і вимирають, вирубувані, палені, не можучи відродитися під сокирою чоловіка, під ногами його худоби, котру розводить він тут скрізь все більше і більше на потребу свого неситого черева. На долах по мокравинах шириться вільха, на верхах береза, ще більш невибаглива, скромна й жадна життя, ніж смерека. Заступає місце смереки на зрубах, толоках, на камінистих греготах, оголених з давніх лісів.

Псується, зимнішає, гострішає підсоння. Висихає земля. Вимулюється водою, позбавлений опіки дерева, родючий гумус. Бідніє, вироджується і завмирає життя від цих некорисних змін, під рабівничою і жадною рукою чоловіка — цього ненаситного, погибельного племені, котрого черево — могила для всього живущого: для рослини, і звіра, і риби, і птаха; котре нищить все, а коли навіть милує, то тільки на те, щоб, розмножуючи, нищити в тим більших розмірах. Стинає трави, не даючи їм засіменитися, висилюючи, змушуючи до все нового і нового зросту. Поїдає насіння від рослин, викохане ними з таким трудом і саможертвою, яйця від дітиці, молодь від звіра, ікру від риби. Немов прагне навмисне запобігти тому розмноженню, котрим запліднює все живе природа.

Буки замолоді на те, але ці верхи гірські пам'ятають це люте людське плем'я, коли воно тільки вилазило з своїх криївок, щоб опанувати землю — ненаситне і лукаве, повне невпинного бажання володіння, уживання, знищення.

Як гігантські муравлі, з такими ж претверди-ми щелепами, що несли всьому знищення і руїни, з такими ж цупкими і міцними руками, розлазилися вони в усі сторони, забираючись у найбільш віддалені й безпечні закутини світу, брак твердої природної броні заступаючи своїм безмежним лукавством, невичерпним на всякі видумки, котрими охоронюючи себе, несли знищення й неволю всьому іншому.

Рослини й звірята, птиці, риби й комахи мають певні границі для свого насичення, для свого уживання,— лиш цей ненаситний рід не мав їх ніколи. Вовк не їсть вовка, не ловить собі подібних, не буде їсти трави, не буде за-сідатися на рибу. Але це ненажерливе плем'я поїдало власних своїх родичів, не тільки старих і нездатних до життя, але йшло на лови на сильних і здорових, з котрими зводило нескінченні війни за самиць, і за місця ловів, і просто за владу і перевагу.

Воно не вдовольнялося тим, щоб бути ситим і безпечним, а видумувало все нові й нові предмети своїм бажанням і претензіям. Хотіло панувати і над своїми близькими родичами і над ворогами, над звірами і птахами. Вигострене в суворій боротьбі за життя, воно не мало іншого вдоволення, як почуття сили, перемоги, панування і володіння. Почуття безпечності і тихого вдоволення було незносне для нього. Воно саме викликало небезпеку там, де кінчались небезпеки дійсні, витворені незалежно від його волі. Воно саме творило собі перешкоди і цілі здобування там, де не ставало чого здобувати. Воно хотіло володіти землею і водою, не тільки панувати над звірами й птахами.

Йому давало особливе вдоволення зробити своїм рабом і невільником дикого звіра і вільного птаха, зломити його горду волю, прищепити невільничі, рабські прикмети, щоб потім зробити його символом пониження і зневаги. Воно не зносило собі рівних, не хотіло мати друзів і товаришів, і кого робило товаришем, то перетворювало його на невільника — або ставало одвертим ворогом і нищило, нищило до решти. І те, над чим воно панувало, воно ніколи не вміло шанувати. Воно все мусило потоптати, всякий закон, всяке натуральне відношення — іти наперекір природі у всім було його пристрастю, нестримною і непога-мованою.

Часами здавалось, що ця руїнна неситість, нестримна насильність починає вичерпуватись утомлюватись, що вона стає противною й огидною самому цьому лютому племені. Воно починало себе обмежувати, ставити якісь закони, виймати з-під своєї лютої влади найбільш слабих і безборонних, обирати собі інші мотиви й цілі досягнення.