Розділ «КІНОАРТИСТ САШКО ЖУК»

Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.

— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.

І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:

— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…

Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:

— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!

— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.

— Коли ми побачили, — сказав Валеріан Дмитрович, — що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.

Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:

— Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…

— А здорово треба бути пораненим? — трохи стурбовано спитав я.

— Ні, — сказав Валеріан Дмитрович, — це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.

Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.

— Це добре, — сказав Валеріан Дмитрович, — це теж пригодиться тобі у грі…

Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.

На прохідній будці я сказав охоронцеві:

— Я більше не буду ламати декорації.

— А ми тебе більше і не пустимо сюди, — відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.

Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:

— Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…