Розділ «МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ»

Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.

Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.

В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.

Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.

— Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?

Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.

— Сашко!.. — протягнула вона.

Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.

Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:

— Він зовсім не винний…

Юрчика вже повели до візника.

— Я піду до нього додому, — сказав я рішуче.

— Я теж, — відповіла Ромка.

— Ти не підеш.

— А я хочу.

— Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.

— Ні, ми робили все разом.

— Я знаю — Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя Михайло. Він хотів про щось інше сказати нам і раптом схопив Ромку за руку:

— Це що в тебе?

Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.