Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ГОРОБЦІ, КОВЗАНКА І ЛИЖНІ ПАЛИЦІ»

Надворі я роздав хлоп’ятам усіх горобенят, які в мене були пазусі. Раптом я згадав, що не записався до школи, хоч і пообіцяв матері, що запишуся. Вона навіть хотіла вести мене сама, але я не тримаюся за материну спідницю і сказав, що запишуся і без неї. Мені давно хотілось ходити до школи, але мати не пускала, казала, що мені ще рано.

І от я повернувся знову на другий поверх, але на цей раз дверима. Ну й здивувався я, коли мене послали до директора і я побачив, що це був той самий чоловік, який втягнув мене крізь вікно за поперек. Він подивився на мене над окулярами й сказав:

— Знову ти?..

— Я прийшов записатися в перший клас.

— То ти прийшов записуватись і з першого ж разу перелякав нас своїм вчинком? Адже, коли б ти впав з карниза другого поверху на землю, то поламав би собі ноги. А я директор школи і відповідаю за все, що тут відбувається. Га, як ти думаєш?

— Я більше не буду, дядю, — жваво відповів я і хотів був відразу розповісти яку-небудь цікаву історію, які я сам вигадував, але директор тут же спинив мене. І добре зробив, бо коли я починаю говорити, то язик мій нагадує вітряний млинок, у якого під час великого вітру зіпсувалось гальмо. Коли мати, буває, почне мене розпитувати, де я був або чого в мене подерті штани чи подряпане обличчя, то їй доводиться вислухувати довжелезні оповідання про небувалі й неможливі пригоди. До того ж коли я розповідаю щось, то обов’язково розмахую руками, вихиляюся всім тілом, а на обличчі моєму з’являються такі гримаси, що мати широко розкриває очі з подиву, махає на мене рукою і звичайно каже:

– І де ти навчився таке молоти?

Але, слово честі, я ніколи не брешу, а говорю тільки те, що думаю.

Все-таки мені сподобалося в школі. Зі мною тут говорили, як з дорослим, і не тільки не тягали за вуха, а й не лаяли за мій вчинок.

В мого приятеля Юрчика Волошина, що живе в сусідському дворі, батьки дуже освічені: мати лікарка, а батько інженер. Вони ніколи не лають Юрчика, а моя мати малописьменна, то мені перепадає частенько. Все-таки краще, коли люди освічені. Особливо неприємно, коли директор школи викликає матір і скаржиться їй на мене. У першому класі це бувало не раз. Та ще й тепер буває, хоч я вже закінчую третій клас і з усієї сили намагаюся не робити нічого недозволеного. Та це не так легко. Ось, наприклад, нещодавно трапилась така пригода… Здавалося б, зовсім дрібниця, а що мені довелося перетерпіти через неї!..

Я і Юрчик рішали задачі з арифметики. Ми сидимо на останній парті. Я спитав рішення в Юрчика й нудьгував, не знаючи, до чого докласти рук. Вчительці я сказав, що вже вирішив задачу, інакше вона дала б мені ще одну. А вчителькою у нас Марина Пилипівна, дуже стара жінка. Це вона тоді, під час мого першого відвідання школи, коли я видирав гороб’ячі гнізда, просила відпустити мене. Зараз вона щось писала в класному журналі й мало звертала уваги на клас. Ну, то я собі сиджу і нічого поганого не роблю. Мені тепер треба поводитись дуже добре, бо вчора мене і ще двох учнів впіймали на тому, що ми замість школи три дні ходили на ковзанку, яка на стадіоні «Динамо». Це я підговорив їх піти зі мною: Гришу Мірошниченка з нашого класу і ще одного учня з четвертого класу. Я тягнув з собою і Юрчика. Але він відповів:

— Я не піду і не хочу, щоб ти теж ішов туди.

— А я хочу… — сказав я.

— Сашко, — тихо промовив тоді Юрчик, — нащо це здалося тобі? Завжди ти накоїш дурниць, а тоді сам каєшся…

— Зовсім не каюся…

— Значить, у тебе дірява пам’ять.

— У самого в тебе дірява.

— Нехай і дірява, а не ходи на стадіон, коли треба бути в школі.

— А то що буде?

— Тоді побачиш…