Розділ «НАШІ ДРУЗІ В НЕБЕЗПЕЦІ»

— Юрчику! Юрчику! Синку мій нещасний! — увесь час промовляла вона, не слухаючи наших слів.

Я не знав, що мені треба тут робити, і стояв зовсім безпорадний. Нарешті я догадався налити в склянку води, але бідна жінка не стала пити.

— Коли його вивезуть, — стогнучи промовляла вона, — я не витримаю, я не зможу жити без нього. Я жила тільки моїм Юрчиком. Я накладу на себе руки.

— Що ви, тьотю, — втішала її Ромка, — хіба ж можна так? Ми всі повинні жити, щоб боротися з проклятими загарбниками. Ми будемо мститися за Юрчика, і ви, і я, і всі ми. Але вони не заберуть його, він ще повернеться.

Минуло багато часу, поки вона трохи заспокоїлась. Мабуть, у неї вже зовсім не було сили, і вона здавалася нам спокійнішою.

— Я виходила скрізь, — розповідала вона тепер нам, — і на вулиці Артема, і в коменданта, і в гестапо. Я скрізь благала відпустити його, і ніхто нічого не допоміг мені. Я пропонувала вивезти мене замість нього, але вони сказали, що я потрібна тут, у лікарні.

— А той офіцер з комендатури, який обіцяв допомогти вам? — спитав я.

— Той офіцер? — промовила вона. — Це мерзотник, яких я ще не зустрічала в житті. Він глумився з мене. Адже це він керував облавою, це в нього є наказ про вивіз дітей після десятилітнього віку. Нехай він тепер потрапить до мене в лікарню!

Через хвилину вона знову плакала, стогнала, не знаходячи собі місця.

Коли ми почали прощатись, вона з жахом в очах ухопилася за нас і почала просити, щоб ми не залишали її, бо вона не знає, що може вдіяти з собою.

Ромка залишилась з нею на всю ніч, а я пішов додому і по дорозі зайшов до дяді Михайла попередити, що Ромка не прийде до ранку.

В одному з сусідніх будинків по нашій вулиці оселилися троє фашистських офіцерів. Не довго думаючи, я вирішив у них дістати зброю собі й Ромці. Адже які ми партизани, коли не маємо зброї. В цьому ж будинку жив швець, у якого я часто купував гуталін його власного виробництва. Будинок був мені знайомий. Ми почали стежити за їх квартирою. Ми встановили, що вони зранку о дев’ятій годині виходять з дому, за винятком свят. Приходять назад не в однаковий час, але ніколи не приходять раніше шостої. Їх обслуговувало троє денщиків, які теж зранку йшли за продуктами. Помешкання було на замку, і в кімнатах залишався величезний страшний собака — німецька овчарка. Що в них у кімнатах можна було знайти зброю, я не сумнівався, бо одного разу, стежачи за будинком, коли офіцери вже пішли, я бачив, як денщик витирав ганчіркою дві кобури з пістолетами. Певне це були запасні.

Спочатку ми з Ромкою думали отруїти собаку і влізти до кімнат, коли нікого в них не буде. Ромка спробувала якось у дворі кинути собаці шматок чистого хліба для спроби, але та не взяла їжі з чужих рук. Тоді ми стали чекати випадку, коли хто-небудь з німців, ідучи з дому, забере з собою й собаку.

Такого випадку не траплялось. Зате трапилось інше. Один з офіцерів виїздив з Києва й забрав з собою собаку. Я бачив, як вантажили на авто його чемодани й собаку. Бачив, як він гаряче прощався з своїми приятелями. Було ясно — він виїздив зовсім.

Другого дня, коли обидва офіцери пішли з дому, ми чекали, що денщики теж підуть. Але незабаром пішов тільки один, а другий залишився дома замість собаки. Ми терпляче чекали.

Наступного ранку чергувала коло їх будинку Ромка. Вона раптом прибігла до мене й повідомила, що з дому пішли обидва офіцери й обидва денщики.

Я залишив дома свою чистильну скриньку, яку вже був лагодився взяти з собою, і ми поспішили до сусіднього двору. Про все ми поміркували раніше. Крізь щілину в паркані ми пролізли до саду. Ромка залишилась біля паркана. Вона мала тихенько насвистувати, якщо нам не загрожує ніяка небезпека. Коли ж вона почне свистіти голосно, то мені треба швидше тікати…

Я підбіг до ринви, і може, не минуло й хвилини, як я вже стояв на балконі біля причинених дверей до кімнати. Я увійшов до помешкання офіцерів. Перша кімната, певне, була їдальнею. Ніякої зброї тут я не побачив. Я кинувся швидше до другої кімнати і зразу побачив на стіні два пістолети в кобурах. Я повиймав пістолети і заховав у кишеню. Обидві кобури я знову закрив. Потім прислухався. Ромка тихо свистіла в саду. Отже, небезпеки не було, але однаково в мене дуже колотилося серце і стукало щось у скронях. Вибігаючи з кімнати, я перечепився через поріг і мало не впав. Так само по ринві я зліз у сад.

Біля паркана мене з тривогою чекала Ромка. Ми спокійно пішли до міста. Ромка взяла мою руку й притулила долоню до свого серця.

— Чуєш, як б’ється… Ще хвилина — і я не витримала б, дала б тобі тривожний сигнал. Дуже боязко було за тебе.