— Дядю Михайле, давайте я проведу вас усіх до того підвалу, який ви знаєте.
— Гаразд, веди, — враз погодився він. — Ти проведеш туди цих людей, а я піду до себе. Мене не займуть, адже я в себе вдома.
Я повів аж п’ять дорослих чоловіків до свого саду, потім на подвір’я і, нарешті, до підвалу. Дядя Михайло залишився, він, мабуть, пішов до себе.
Зачиняючи після всіх двері до підвалу, я чув, як розмовляли солдати на сусідньому подвір’ї. Хоч було дуже темно, але я показав їм язик, як це робила Женя, і повів людей заплутаними темними коридорами й ходами по підвалах, де тільки я розбирався вільно, бо це були шляхи моїх дитячих пригод. П’ятеро дорослих підпільників ішли за мною, і я їх рятував від гестапо, — це вам не іграшки!..
Всіх п’ятьох я привів до ями, підняв ляду й закрив потім за ними, заваливши її всяким мотлохом.
Один підпільник, кремезний і балакучий дядя, сказав мені, коли стрибав у яму:
— Ти ж, хлопчику, дивися не забудь про нас завтра, бо з твоїх катакомбів сам чортяка дороги не знайде…
— В порядку! — сказав я йому. — Як тільки солдати подадуться з нашої вулиці, я буду у вас.
Ледве я встиг прийти додому й лягти в ліжко, як у двері застукали.
— Це фашисти, — прошепотіла Ромка, яка, звичайно, ще не спала.
— Вони, — відповів я і розбудив бабусю, потім відчинив двері.
Четверо фашистів — троє солдатів і один офіцер — зайшли до кімнати.
— Хто тут живе? — спитав офіцер.
— Тут живемо ми, — відповів я, показуючи на Ромку і на бабусю, що саме протирала очі й ніяк не могла збагнути спросоння, що власне сталося.
Офіцер подивився на мене й сказав щось до солдатів. Вони пройшли на кухню, заглянули під бабусине ліжко, але по-справжньому не шукали. Мабуть, на них вплинуло те, що помешкання наше виглядало дуже вбого і фашистам не було чого потягнути. Недаремно на їх обличчях, коли вони тільки зайшли до нас, можна було побачити якесь невдоволення й розчарування.
Один солдат, який, до речі, трохи розумів по-нашому, зняв був з цвяшка моє пальто, але, оглянувши його з усіх боків, презирливо скривив губи і повісив знову. Я вийшов вслід за ним і пошепки сказав йому:
— Пане солдат, ось я вам покажу квартиру, де живе одна дуже багата жінка. Вона спекулянтка, вона скуповує у ваших солдатів і офіцерів майно, обдурює їх. В неї бувають різні підозрілі люди…
І я розповів, як потрапити до квартири Вовчихи.
— Гут, гут, хлопшику! — зрадів солдат і сказав щось офіцерові. Потім вони всі вчотирьох рушили до зубної лікарки, минаючи квартири інших пожильців.
«А що, мадам, — сказав я собі в думках, — потралялякаєш тепер!..»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сашко» автора Смілянський І.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЦЕ НЕ ІГРАШКИ“ на сторінці 4. Приємного читання.