Розділ «НАШ ЛЮБИМИЙ ПЕРШОТРАВНЕВИЙ САД»

Сашко

Та тільки повернув я на Бессарабку, через яку треба було мені пройти, як побачив натовп людей, що розбігався на всі боки. «Облава!» — чути було навколо. Я міцніше підхопив свою скриньку й побіг теж. Позаду гонилися солдати й поліцаї, які хапали людей і садовили їх на машини. Попереду мене бігла жінка з дівчинкою. Кроків за сто попереду їй назустріч бігли поліцаї. Я перегнав жінку, гукнув їй: «За мною!» — і враз повернув до знайомого мені подвір’я, де було кілька домів і кілька десятків сараїв і різних будов. Справді, жінка з дівчинкою звернули слідом за мною.

— Сашко!.. — раптом почув я за собою знайомий голос і, обернувшись, упізнав Женю з першої парти і її матір. Це вони бігли за мною.

— Швидше! — гукнув я до них.

І перш ніж поліцай встиг добігти до воріт, ми завернули за сарай, вскочили до іншого сарая, потім через дірку в паркані перелізли до сусідньої садиби, в якій я знав маленький садок і в ньому невеличке бомбосховище. Все це я нещодавно побачив випадково і запам’ятав, бо бомбосховище тут було не зовсім звичайне: одним кінцем виходило до садка, а другим — у підвал одного порожнього тепер складу.

Я навмисне біг нешвидко, щоб Женя з матір’ю встигали за мною, фашисти могли б схопити Женину матір і відіслати її на каторгу. Озирнувшись по сторонах, щоб переконатися — чи не женуться за нами, я пірнув у бомбосховище. Вони слухняно полізли за мною. В бомбосховищі було вогко й пахло цвіллю. Ми посідали на лаві. Женя уткнулася обличчям в коліна матері й плакала. Мати втішала її:

— Ну не плач, Женечко, дитинко моя… Нічого ж страшного немає… Адже нас не впіймали…

Коли я, перечекавши з годину, хотів був вилізти з бомбосховища, щоб піти додому, Женина мати не пустила мене. Вона боялася залишитися сама, хоч було вже не страшно, бо облава, певне, закінчилась. Вона хотіла посидіти тут ще, може, навіть до вечора, щоб потім пройти додому різними завулками. Я сказав, що до вечора мені не можна чекати, бо в мене важлива справа дома. Насправді ж мені кортіло швидше розповісти Юрчикові й Ромці про партизанський напад на вартових у Першотравневому саду і здивувати Ромку, повідомивши її про те, що в нападі партизанів, мабуть, брав участь і її тато, бо ж недарма в нього поранена рука. Женя і її мати почали просити мене, щоб я залишився ще хоч трохи. Я відповів, що трохи почекаю ще, але до вечора сидіти тут не зможу. Мати Жені почала говорити, що вони мені зобов’язані своїм порятунком і що вона хоче, щоб я пішов до них, і що зі мною захоче познайомитися Женин тато. Але я сказав, що мені нема часу, і похвалився їм, що я партизан. Тоді Женина мати сказала, що вона інакше про мене й не думала.

Женя схопила мене за руку й заявила, що нізащо не пустить мене і що я обов’язково піду разом з ними.

Мені було дуже приємно врятувати знайому мені людину, та ще з мого класу, хоч до школи ми тепер і не ходили. Вона була забрана під військовий склад фашистів.

Я вже не міг їх покинути там самих.

Коли через якихось дві-три години ми всі троє йшли до Жені, щоб познайомитися з її батьком, вона так розвеселилась, що знову почала показувати мені язик і сміятися.

Вона була дуже несерйозна дівчина і не могла побути й трохи, щоб не пустувати.

До них було йти далеченько, бо жили вони майже на околиці Печерська, де мали свою хату й невеличкий садок.

Мене познайомили з Жениним батьком, високим, бородатим залізничником. В нього завжди було заклопотане обличчя. Женя мені потім сказала, що батько почав носити бороду тільки при фашистах, щоб можна було набавити собі років і не їхати на примусові роботи. Він працював на вантажній станції. Йому сказали, що я врятував Женю і її матір. Він дякував мені. Потім йому сказала Женя, що я партизан.

Він засміявся, похвалив мене, а згодом гукнув мене до другої кімнати і там сказав:

— Хоч ти, парубче, скидаєшся й справді на партизана, але ти зовсім не партизан, бо який же справжній партизан буде розповідати про це людям, адже обов’язково знайдуться такі, що викажуть тебе ворогам. І краще буде, коли ти навіть і жартома не будеш казати іншим, що ти партизан, бо тебе повісять, як повісили кількох партизанів у Першотравневому саду.

— А їх уже наші поздіймали й повісили фашистських вартових… Так їм і треба! Про це зараз говорить увесь Київ, і незабаром говоритимуть і там, за фронтом, у наших.

Він пильно подивився на мене й похитав головою.

— Ти занадто балакучий. А партизани більше мовчазні…

Потім ми з Женькою гралися в них на подвір’ї і в порожньому саду. Після того пили чай з якимись цукерками, які нізащо не хотіли розтавати в роті.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сашко» автора Смілянський І.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НАШ ЛЮБИМИЙ ПЕРШОТРАВНЕВИЙ САД“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи