— На нашій, діду.
— Може, на білогородській?
— Таки на нашій племінщині.
Старець помацав підкову й зітхнув:
— Чия?
— Дайте, я спитаю коваля Стояна.
— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?
— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.
Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:
— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?
— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.
Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.
Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його знайшли Людота з Лоськом.
І повідомив про се старця не хтось інший, як сам городищенський між Гліб. Він сказав дідові:
— Не ліпо так, старче. Хотіли суть твої смерди перекинути нава на чужу племінщину, щоб не платити вирного. Не ліпо є так. Коли знайдено вбитого — шукай межи своїх смердів забійцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати...
— То не наші його вбили, сам відаєш, може Глібе.
— ...тоді плати вирне, — мов і не чувши старця, докінчив своє між. — Вісім гривен серебла.
Цілий наступний день старець ходив лихий і тільки смикав бороду. Ввечері ж, на сільській вирі, сказав:
— Усе те вчинив Велімир. Мовив тоді наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князеві Юрового меча!» Так не послухали його буйні голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужі гріхи! Знайшли, бач, на вашій племінщині!.. То й що з того?
Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Меч Арея» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МЕЧ АРЕЯ“ на сторінці 47. Приємного читання.