Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Будь здоровий, княже, — тихо привіталась Ясновида, нітрішечки не злякавшись. — Пощо заблукав єси в нашу Сіврську землю драговиту?

— Тебе видіти, — зухвало відповів Богдан.

— То й виждь, — засміялась вона. — В нас на жону можна дивитися без плаття на главі.

Княгиня говорила з відчутним сіврським проголосом, і Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне відгороджується. Він роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спідлоба, не владна випростатись:

— А без стариць дозволяють сіври говорити можеві з жоною?

— Се є незаконно, княже, — раптом зашарілася княгиня.

Вишата стояв оддалік, і Богдан майже благальне проказав:

— Ізжени старицю, казати-йму тобі щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:

— Се є незаконно, княже...

— А ти кой єси? — недружелюбно просичала на нього бабця, тоді зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бік, куди вони допіру йшли.

— Київський князь, — навздогінці відповіла старій княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом віч-на-віч. Молодий русин стояв біля неї високий і кремезний, наче дуб, і вона здавалася собі проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленості, яку не могла прогнати з серця.

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, і Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тільки карий оселедець вився з маківки поза вухо.

— Єси вже істинний князь, — вихопилося в неї мимоволі, та Богданові було не до хизування своїми достойностями. Він витер дном ковпака піт з обличчя й знову натяг собі на голову, тоді ступив крок і взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще ніколи не бачив Ясновиду, навіть дванадцять тому літ, хоч відтоді перебачив і перезнав багато жін усяких, і золотих, і срібляних, і дармових, бо так вимагав закон і звичай у найманому війську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендітну й слабосилу, він пригорнув і поцілував у шпаркі вуста. Тоді підвів очі й уздрів свого мовчуна-конюшого. Вишата повільно їхав геть, але ніяк не міг одірвати погляду від отих двох, що цілувалися посеред білого дня.

Дивлячись йому вслід, Гатило проказав, не відпускаючи Ясновиди:

— Ходи по мені жоною.

Вона завмерла, тоді поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть полянинові брати вдовицю.

Голос у неї збляк, і вічі теж стали схожі на вчорашній сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць...