Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Тоді комонники, переставши бити в червлені щити, голосно закричали:

— Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

— Слава Гатилові!

Ворота стольного Витичева були широко розчинені, по сей і по той бік зібралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Від воріт одійшла зграйка молоденьких дівчаток і попрямувала назустріч прибульцям. Попереду білява красуня, сором'язливо схиливши вічі додолу, несла високий коровай, уквітчаний вінком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дівчини, та подала йому віншування й схилилася в низькому поклоні, аж намисто забряжчало їй на грудях і загойдалося, мінячись барвами райдуги.

Коли князь цілував коровай, незнайомий досі трем пойняв усе його тіло. Він завдав собі вроку, що коли в дівчини сині очі, то на добре, коли ж ні, то мусить пильнуватися в цьому городі. Красуня підвела зір і ніяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пісня, дівчина змішалася з подругами, що співали, й Богдан так і не зміг роздивитися, які в неї очі. Хор співав:

Їде наш князь, ой їде ясний,

Та на коні вороному.

Слава!

А за ним та можі з болярами,

Та всі на білих суть.

Слава!

— А Великого князя нема!

Поряд, знявши мідного шолома, тупцювався Борислав. Побіч нього сопів Вишата. Всі сподівались побачити Рогволода й тепер були ніби розчаровані.

— Гордує, — неприємно посміхнувся Борислав. Богдан віддав коровай Вишаті й скочив на коня. Ворота він промайнув в одну мить і спинився тільки біля самісінького княжого терема. На ґанку стояв хлопець у довгій сорочці, підперезаній мотузкою.

— А що князь Великий робе? — спитав у нього Бощан.

— Пощо тобі князь? — жваво всміхнувся отрок у сорочці.

— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозуміле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вікно. Прискакали Борислав із Вишатою й стали з обох боків.

— Ти хто єси? — не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.