Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Син глибоко зітхнув, але нічого не відповів на се.

— Послідня, — мовив Гатило знову. — Тобі ж перша... Ти ще стрінеш на своїй путі, а я...

Юрко вдруге зітхнув, і з темряви долинуло:

— Я-м такоже мислив про се...

Хвиля бурхливої ніжності до сина мало не зірвала Богдана з місця, та він утримав себе в руках. Йому стало соромно за ті думки й за той камінь, що вмостився був у його грудях, холодний і важкий голяк, і він таки не зміг устояти й поклав руку синові на плече. Й хоч Юрко сидів мовчазний і напружений, але то так належало сидіти справжньому воєві й справжньому князеві полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якій нарешті одлягло від серця.

Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі виманювали з кошар баранів із великими мідними дзвонами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в Гатиловому дідинці назрівають важливі події.

Годой залишив Великого князя в окаянному стані й тепер поспішав додому, не знаючи, кого застане в городі Києвому й кого не застане, бо життя — й се він затямив упродовж свого вже немалого віку — річ складна й не піддається ніяким законам і правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових воріт — по той бік Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й інших кумирів. Він долав останні версти до городу Києвого з нетерпінням украй виснаженої літньої людини якнайшвидше дістатися рідного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповів йому про все, що сталося в Києвому городі й що мало відбутись, він тільки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобіт і вийшов за ворота.

По другий бік Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовиці старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пішов туди, але ворота ще були на засувах, він подумав і звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кінці якої був двір Войслава.

Колишній велій болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидів на сходах терема, спросоння кліпаючи й чухмарячись. Він крикнув на псів, що посіли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий і нечесаний.

Обидва веліможі посідали на сходинах.

— З царя-городу їдеш? — спитав Войслав.

— Із царя-городу Константинополя й із Рима.

— Що там греки й латинці?

— Та що ж...

Годоєві не хотілося розмовляти, але Войслав гукнув у двері:

— Мунчо! Пива принеси нам з холоднішого зимника!

Челядник збігав і швидко повернувся з двома великими коряками пінястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.

— Знав єси воєводу римського Еція?

— Авжеж. То й що?