Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Коли зріділи лави фрягів, зодягнених у цупкі калантирі з мідною лускою, й почали вже просвічуватися наскрізь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крізь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонників, і передні фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що міг зробити якийсь білобровий дід із княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кількох вершників, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повітрі мечі й сулиці, заметалися люди й коні, розгублені таким зухвалим нападом оскаженілого гуна, тоді несподівано все вляглось, і над головами вершників з'явився Шумило. Він був ще живий, хоч його підняли вгору на довгих коп'ях десятків зо два ворожих можів. Гамір навколо враз ущух, русини й фряги передніх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж ніяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гуні. Гатило почув дідові слова:

— Го-гой!.. Русичі-і-і!.. Я-м посік їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зів'янув і пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тоді повітря здригнулося від могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», — й русичі суцільною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й білогородці, й іскоростичі, й переяславці гналися й гналися за втікачами, й сікли голови в шоломах з відвалом і без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, і була січа жахна, й був полон, і помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом ті князі чудські, й сумські, й ємські, й муромські, які завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талів по кілька сот од кожного й наказавши племенам бути надалі обачнішими в доборі друзів і недругів...

Богдан стояв на високій горі коло Вишгорода й удивлявся з-під долоні туди, де височіли нові вежі над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тій самотній рухомій цяточці було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчутті лихої звістки...

В літо 454-е

То була справжня несподіванка для Гатила, й він картав себе останніми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорік ще й раніше казав, ніби таль Валтарій Аквітанський має на оці недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже... Гот Валтарій утік.

— Куди?!

— Ніхто не відає.

Богдан Гатило подумав і наказав послати здогінців. Але досвідчені можі перешукали всі лісові стежки й дороги від півдня до заходу, бо коли Валтарій і справді втік, то мав податися таки на захід, у краї готські, — й не знайшли не тільки Валтарія, а й слідів його. Богдан сподівався, що готський таль просто відстав або змішався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарія не було.

Тоді князь, переправившись через Здвиж, послав гінця в Київ — і попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гінець у дорозі затримавсь, — кінь звихнув ногу, — й випередив рать усього на годину чи дві й тепер стояв перед князем і червонів.

— Коли?! — майже гаркнув розлютований князь.

— Хіба звечора... Взяв двох коней і...

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бік Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородські луки до городу Києвого. Та тут дізнавсь про таке, від чого забракло повітря.

Старий конюший розповідав:

— Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зірку на лобі та білий хвіст». Я його питаю: «Нащо князеві тоті іграшки?» Він же рече: «Князь київський вертається з походу побідного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, і калаптир, і щит, і меч, і лук... А надвечір дивлюся — вже нема готського таля. Немає й чашниці грекині Іладіки...