Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

. — Маю ще гостей! Братове княгинині!

Світлиця затряслась від радісного збудження.

— Де вони? — вихопився вперед великокняжий брат Волод, і Гримільда, ховаючись поза одвірком, бо жоні сором бути на можівському брагуванні й чаркуванні, відповіла діверові:

— Щекавицю хіба проминають.

— Щекавицю! Вже ж у Діброві! — загорлав підпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всі боки. — Виходьте, підемо встріч гостям!

Весільники завибиралися з красної світлиці, раді й розпашілі від медів та пива, й Гримільда насилу протиснулася між ними, запнувшись хусткою по самі віча, й пішла на «гору».

Протилежні чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подіти. Ладна була втекти світ за очі, щоб не видіти ні сих п'яних людей, ні братів своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торік бачила всього раз. І не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидіти в своїй світлиці, як належить жоні могутнього Богдана Гатила, й вітати гостей там.

А потім починала важко дихати, щось немов підпирало їй груди, й вона сама собі повторювала те, що прохопилося було допіру на високій вежі над Полудневими ворітьми: «Болять мені рани Сікурдові... Свята Богородице, й ти, боже Ісусе, що мені робити?..»

Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибраній жоночій світлиці з іконкою Марії в кутку. Й коли вони ввійшли, супроводжувані Гатилом, Войславом, Володом та ще кількома болярами, Гримільда спаленіла й потупила очі. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.

— Насилу дочекалася, — мовив Гатило, пускаючи хмільні бісики то на жону свою то на шуряків. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримільда нарешті вспокоїться й перестане гризтися душею. Й ніхто більше не колотиме їй вічі тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, — безрідна сирота.

Короля бургундського новолунгського та його міжнього брата разом з усіма їхніми болярами потягли до столу в красній світлиці, й пиво, й меди, й вина червоні, та білі, та золоті лилися до пізньої ночі. Коли ж Гатило. хитаючись не так від хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальні, Гримільда сиділа на широкому м'якому ложі, звісивши додолу босі ноги, майже по п'яти затулені мережаною сорочкою.

Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно відтрутила руку його.

— П'яний єси.

— То й що? Гатило не часто жонить небожів. І не часто чаркує з шуряками своїми... А твій брат середульший — ліпий між є! — раптом почав хвалити князь. — Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, і не піддався княжичеві, хоч десятьма літами поступається йому.

Гримільда перебила його:

— Що привезли тобі братове мої? Багато золота й серебла?

— Ніякого золота й серебла. Гатило має й свого доволі, не те що Валентиніан або Маркіан константинопольський. Зате привезли мені сідло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому руків'ї, золочений шолом і добрий калантир[43] із харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих ріг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука він не носить, та й стріляти з нього давно розівчився.

— Велю взавтра повісити оружжя се отут, — він махнув рукою на гладенько вистругані стіни світлиці й раптом підвівся на лікті. Гримільда мовчки плакала, й плечі їй судомно пересіпувались: — Для чого плачеш?

Княгиня подавила в собі трем і холодним низьким голосом поспитала: