Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Тепер я-м увиділа тебе, й почула мови твоєї, й можів твоїх увиділа-м і... — Вона загнулася й спробувала заглянути Гатилові в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: — Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я відаю, греки мали жадання зотруїти тебе... Мислиш, і я також?.. Боїшся? Візьми мене — повези з собою, а там як хочеш. Я-м собі мислила, що єси схожий на китайця, бо так усі речуть у Римі про тебе. — Вона млосно засміялась. — Але тепер сама-м увиділа... Боїшся? Буду жоною, робою, наліжницею — чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…

Гатило від часу заратіння з Римом і готами не знав ані жодної жони, бо то теж, був покон землі Руської й раті руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сієї жони. Він одступив крок до виходу, але цісарівна, теж утративши рештки волі, підбігла й пригорнула його за всіма вітрами печену шию. Гатила всього сповили тонкі пахощі її молодого, натертого всхідніми оліями тіла й узяло йому розум. І тільки в останню мить він люто схопив її в обійми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибіг з полотки, мов утікаючи від самої чуми.

В літо 452-е

Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зі свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближніх землях Деревській та Сіврській по жовтому падолисті та по першому молодому снігу. Все йшло чудово, й він почувався так добре, як, може, не почував себе ніколи досі. Його могутня, найбільша в світі держава простяглася від островів у Полунічнім океані до моря Хвалинського, й моря Руського Понтійського, й до високих між ними гір Гурартських, і до гір Гемських по той бік Дунаю-річки, й до моря Латинського, й до гір Альпових, і до другої річки — Райни. Готи всхідні Ардарікові, й Видимирові, Велімирові та Тодомирові в Паннонії й Сіврському півострові, званому Ютланд, були робами його слухняними, всі землі по той бік Райни схилялися перед ним, усі землі за горами Піренеями, й в Африці, й на островах, що під рукою великого жупана Гейза, дякували київському князеві за вспоміч братню та порятунок, гордий Рим і могутній цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала ні краю ні межі.

Навіть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусібіч оточували глибокі рови й високі стрімкі вали за ровами. Над валом же здіймалися небачені в сих землях, ані в Римі, ані в Константинополі-городі стіни з міцних, мов залізо, дубових клітей, натрамбованих жовтою глиною. Крім двох давнішніх воріт, Полудневих та Палунічних, з'явилися й треті — Всхідні, що виводили на верхні токи й до Хрещатого Яру.

На головній вулиці, що вела з Полудневих воріт до Полунічних, розділяючи Київ город на дві нерівні частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбі[39] стояли руські кумири. Бог, і Дана, й Дажбог, і Перун, і Волос, і Юр Побідник стояли, як і споконвіку, лицем до східсонця, але нові й світлі, мов умиті росою.

В княжому дворі теж сталися зміни. Біля самих воріт виріс новий хором княжий — з підклітями, повершим та «горою». Він був удвічі більший за старий, вздовж усього хорому тяглися відкриті сіни, над «горою» ж здіймалися дві високі чотиристінні вежі, гарно рублені з тесаних обаполів і ще краще вирізьблені київськими теслярами. В порівнянні з ним старий хором тепер здавався кліттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Між ним і новим хоромом Гатило звелів закласти чималий садок, і ввесь двір набув зовсім святкового вигляду.

Навпроти хоромів рівненьким рядом виросли чотири будівлі, де сиділи постійно можі Гатилові. В трьох інших біля воріт мешкали сотники й десяцькі, а також ночували нарочиті можі та незначні сли, яких у дворі Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, і волівниць, і кошар на вівці та кози, й клітей та зимників для зрослого господарства. Й серед просторого вільного дворища заглядав у глибочезний і широкий колодязь із суцільним зрубом одноногий журавель.

Усім тут повелівав, як і раніше, княжий домажирич грек Адаміс на чолі двох молодших домажиричів, огнищан, півтора десятка тивунів та мало не трьох сотень челядників різноличних.

Гатило пильно стежив за справами міжськими свого двору. Жоночими ж відала Гримільда, бо стара княгиня Рада померла минулого літа, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримільда вся поринула в своє велике господарство. Вранці, щойно благословлялось на світ, вона збирала в себе домажиричів, й огнищан, і тивунів, скликала ключниць і давала наказ, що, й як, і де сьогодні робити в дворі, й у полі, й у зимниках, і се займало в неї не тільки ранок, а й пообід, а ввечері вона була стомлена й радісна й до самих облягань бавилася зі своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирічний хлоп'як був міцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привіз Гатило з осіннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримільда стежила, як двоє малюків борюкаються на слизькій дощатій підлозі й щиро сміялася.

— Яреню! Вкусе!

— Не вку-уше, — запевняв хлоп'як і нахвалявсь: — Ошь я його шам кушну!..

Він і справді кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулів і ховався під широке ложе. Ярень ліз і туди, й вони вже вдвох викочувалися з-під ложа, примирені й однаково ненаситні до ігор, і Гримільда ще дужче реготала з них.

Тоді княгиня вкладала Яреня спати й ішла теж в опочивальну світлицю, й з нетерпінням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з підпухлими від несну повіками й тупим болем у голові. Той біль не проходив ні до вечора, ні наступного дня, й Гримільда ставала зосім інша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помічав, і між ними зависала невидима й холодна тінь.

Се тривало вже шостий рік, і Гримільда помалу привчилася тамувати себе, але ні біль у голові, ні безсонні ночі не зникали, й у душі застигав твердий камінь, який ріс і ріс і якого вона не могла позбутися.

В кінці стичня місяця, коли Богдан після втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримільда, дивлячись на світлий чотирикутник вікна, сказала:

— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гроді.