Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:
— А що: взяв би-с і Данка?
— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.
— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.
— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.
— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.
Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:
— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю їсти?
Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.
— Мав Юрко навчителя доброго, та...
— Головою наклав? Богдан кивнув:
— У Мізії.
— Чув єсмь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Біг кожному в раті лягти, а не за піччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть мені зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вітців своїх.
На тому вони й розійшлися. Того-таки дня Данко постав перед вітцем у новому вигляді. Від його буйного чорного волосся на голові лишився тільки лискучий оселедець коси, й тім'я сяяло проти сонця біле й не-засмаглс й здавалося химерною габрійською ярмулкою в порівнянні з брунатним обвітреним лицем. Данко вклонився батькові до землі, й Гатило дав йому на нову дорогу свій важкий і довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тієї миті перестав бути княжичем.
— А там, у Лугах, і землю їсти-ймеш, — хитро примружився Шумило й провів долонею по вусах, аби стерти посмішку.
Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данкові мати поряд себе такого Шумила... Але ж і з Юрка треба людину зробити. Надто він ласкавий і ніжний, а се не личить синові Богдана Гатила. Чомусь пригадалися події сього літа, й Викула, й Максимін, і золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда, ідо й досі десь лежав у княжій опочивальні, й Богдан уголос повторив:
— Не личить синові Гатила...
Й раптом заболіло серце. Заболіло вперше в житті. Перед очима пропливли картини давно забутої юності, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, він побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жінки, майже дівчини, яку кохав колись і якої не дала йому доля. Він зашилив руку в пазуху собі й потер долонею те місце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки біль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в житті.
Богдан сумно всміхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є... Він підніс угору ту руку, якою допіру тер серце, й гаряче проказав:
— Дай йому. Боже, тверду дісницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього — хай ліпше на мені окошиться...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Меч Арея» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МЕЧ АРЕЯ“ на сторінці 167. Приємного читання.