Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Кравчі, кіріє консуле.

— Кравчі... А тобі довіри Аттіла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хіть, то й я частую.

— І ти?

Консул більше не розпитував. Лише розстебнув золоту фібулу свого хітона й почав собі махати руками:

— Задушно...

В полотці й справді було парко, тим більш по якійсь чарці вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скіфськи — не розведеним водою.

— Ходім, Адамісе, трохи надвір, бо тут немає чим дихати, — по довгій паузі обізвався Максимін. — Та й Пріскові треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Пріск довго дивився вслід їм. Такої щирої гостинності він ще не бачив з боку свого чільника. В голову бгалися різні думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалі, й Пріск знову й знов умочав його в каламар із чорною рідиною, але так і не написав ані рядка, поки Максимін і повернувся.

Консул сів на своєму ложу й утупив погляд в отвір полотки. Руки йому неспокійно терлись одна об одну, й він жодного разу навіть не блимнув у бік свого ритора.

Так спливло два дні, й уранці третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Пріск допомагав ючити й запрягати коні в віз із царськими дарами й час від часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимін, гладкий і неповороткий Максимін, хапливо бігав між челядниками й теж позирав у бік хорому та до воріт. І нарешті не втримався й поманив Пріска.

— Піди кликни... Адаміса.

Пріск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хіть попрощатися з Адамісом. Тут йому самотньо, а він же грек. Мабути, й він хтів би попрощатись, а не сміє. То й речи йому: йди до кіроса консула, бо, речи, має хіть попрощатися з тутешнім греком...

Пріск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось і се доручення, й уся поведінка консула. Він молився Богородиці, щоб Адаміса не виявилось удома, бо, коли Адаміс прийде з ним до Максиміна, станеться неодмінно щось таке, чого не мусить статись. Пріск зумисне повільно йшов до воріт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокіл і сів на траву. Кожної миті міг прибігти сюди й сам консул, не діждавшись його з Адамісом, але Пріск сидів і сидів і не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, він устав і поплентав назад.

— Адаміса нема вдома, — сказав він, витримуючи пильний погляд Максиміна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядників. Коні вже були запряжені й посідлані, й погоничі, а також руські можі, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих воріт, а дітлашня, штанна й голопупа, бігла обабіч поїзда до самого Соляного шляху. Максимін сердито зиркав на малечу, тоді, кивнувши Пріскові, сказав:

— Дістань з возу жменю родзинок. Пріск дістав і подав консулові. Старий узяв і кинув поза себе дітлахам просто в пилюку:

— Нате!

Діти й справді відчепились, але ласощів з долу не брали. Тільки один замурзаний малюк підняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший підійшов і ляснув його по губах.