Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Біжімо до гречників! — знову озвався Борислав, і сього разу ніхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречників треба попередити.

Хлопці розвернули коней і погнали назад, звідки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречників, почувши новину, гукнув усім звертати в ліс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипіли між дерева. Дехто з гречників лишився замітати сліди коліс і волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возів оружжя, решта ж квапила волів далі й далі в глиб лісу, навскоси Соляного шляху, сподіваючись обминути невідоме військо. В степу закони неписані, сподіватись треба найгіршого й бути готовим до всього. Троє послухів верхи на конях лишилися поблизу шляху, біля того місця, де могли помітити сліди гречницьких возів.

Отаман тепер ішов позад валки, був суворий і врочистий, ішов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звідки мав чекати наскоку. Послухів же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарешті лісом загупали кінські копита. Люди повернули насторожені вічі в той бік. То були свої, вивідники.

Перший осадив коня біля отамана.

— Бане! — тремким від хвилювання та втоми голосом сказав він старому. — Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

— Що стало?

— Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

— Якого князя?

— Великого князя Данка греки отруїли.

— Хто тобі повідав се? — недовірливо перепитав Бан.

— Сам видів єсмь! Везуть у корсті, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичів.

Богданові раптом запекло під грудьми. Вбито його діда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричі на своєму віку, але було шкода старого, й він думав, що, певно, так і прокидається в людині кров до помсти. Очі свербіли, вуста почали дрібно сіпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товариші погнали слідом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волів, а княжич гнав і гнав коня поміж деревами, й сльози бігли-таки йому з віч. Над усе хотілося тепер Богданові додому, до матері, й він ще дужче бив коня під ребра. Образ чужої чорнобривої дівчини відсунувся кудись убік, зблякнув, розтав, і все здалося таким нікчемним і не вартісним, — дурні бойовиська, що він їх заварив, і втеча в греки, й усе на світі, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матері до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссі.

В літо 413-е

Новий конунг візіготів аквітанських Валлій, боячись дужих сусід своїх венедів, надумавсь утікати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладді, він рушив у відкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волості. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегів. Убачивши в сьому волю Неба, Валлій відмовивсь од свого наміру.

В літо 414-е

При дворі царгородському закоторилося: всю волость правління перебрала на себе Пульхерія, молода сестра малолітнього імператора Теодосія. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворі монастирський лад.