Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Був єси в греках, княже, маєш відати.

— Русини — то не греки.

Годой зневажливо засміявся:

— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: «Князь — від бога».

Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.

— Того не буде, Годою. Того не схочуть ні русини, ні сіври, ні деревляни. Й твої косаки — такоже. Якщо князь — від бога (вашого юдейського бога), то богові — боже, а кесареві — кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Богові многого не треба, зате кесареві дай і димнину, й душнину, й від бортів десятину, й од рала міру пшениці...

— Дивно мені слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.

— Русини того не захочуть.

— Як відаєш?

— Відаю. За се старці в мого прадіда Велімира меч Юрів забрали. Ліпше ото випий меду та підемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?

Годой не відповів.

Богдан, сьорбаючи пінястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пішов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вівцю, й десятий міх жита? Пішов би, як у ту зиму, полчитися проти степовиків?

Тоді йому згадалося, як тому сім літ він опростив і Людоту, й його молоду жону Славку, свою обільну челядницю, робу, — й насмішкувато зітхнув. Через сім літ усе повторюється, як і в тій товстезній книзі, що її колись Годой умисне забув у сьому теремі. Людота їв землю, а грек Адаміс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.

А що дужче приницює людину: те чи се?

— Христос ваш рече: кесареві — кесареве. Якщо єси роб кесареві — то від бога й не роптай. Робом умреш, а на тім світі всі роби божі. Таки роби! І тут — і там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.

Вони ще довго мовчали, й тільки коли свічка догоріла й почала тріщати, Богдан підвівся з-за столу й кинув гостеві:

— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.

Годой скоса позирив на господаря й відповів:

— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?

Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?