Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Ні... Ждан сам...

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипів:

— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!

— Відаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?