Розділ «ДОВБУШ Повість»

І все ж перші часи трудно було. Сам себе умовляв, що так треба для справи, що без цього не обійдешся, але перед очима вставав власний синок Олексик, і думалося, що воно, біднятко, мусило би пережити, якби так уночі напав хтось, хату запалив, маму ізв'язав, добро почав тягти… Ні, не так воно якось… От коли б отак установилося: сталася комусь кривда, і зараз же треба було помсти як чинника рівноваги. Тоді була б інша річ, тоді було би легко.

А то кривда є, правда, але робилася колись, а може, й не робилася зовсім даним індивідуумом, робили інші — а мститися треба на всіх підряд і не розбирати, який ти там сам по собі. Оце й було трудно.

І знов Іван — нічого того не знає. В заграві пожарів почуває себе, як у власній стихії, може навіть жартувати. Плачу й стогонів не чує, відноситься до того, як до бреніння придавленої мухи. Може вдарити сокирою в людське тіло тільки тому, що воно підвернулося по дорозі, а в руках був топір. Не раз спостерігав Олекса, як Іван, ударивши балтою, з цікавістю дивиться, як витікає кров із живої ще людини. Кричачи несамовито, в'ється ранений передсмертно, а Іван дивиться, як ентомолог, що наколов метелика на пробку, капнув етером на голівку і дивиться, чи скоро перестане тріпотіти засуджена на смерть істота.

Пробував Олекса вказувати братові на безцільність безцільної жорстокості, але Іван відповідав зухвало:

— А ти хто такий, аби мені вказував, що я маю робити?

— Я тобі втаман.

— Срав я такими втаманами, єк ти. То Дрислюкові ти втаман, а я шо хочу, то й роб'ю.

Ставало у Івана ще тільки тями, аби не говорити того при людях, але й на самоті це було річчю неподібною. Олекса марив про залізну дисципліну у своїй ватазі — а яка вже могла бути дисципліна, коли серед товариства знаходиться такий розкладовий елемент.

Добре, що все удавалося, все йшло так, як Олекса надумав, як Олекса запорядив, як Олекса розпланував. А так же вічно не може бути. Трапиться колись і невдача, а може, й не одна — а тут такий Іван виступить із своєю критикою. Іншому то розвалив би голову за непослух, а рідному братові як…

Словом, ватагівство, яке здалеку здавалося такою простою річчю, що відбирай лише саму пошану, при ближнім розгляданні показалося страшенно складною посадою. Вже на що ватаг у полонині має мати голову на все — але де… Чи можна й рівняти, як ватажити над вівцями, а чи то над живими людьми? Боротися з вовками — а чи то зі смоляками, ровтами, які засідають з усіх боків? Знати одну полонину — чи знати весь край, як гори, як доли? Як де пройти, куди найближчий і найбезпечніший шлях, які пригоди тебе можуть на тім шляху зустріти й як від них відборонитися?

А скільки ж найдивніших стосунків із усякого роду людьми? І стосунків несподіваних, непередбачених. Олекса, починаючи свою діяльність, ясно розділив був собі теоретично людей на «ворогів» і «своїх». Поділ яскравий, орієнтуватися легко.

Показалося, що це зовсім не так. Показалося, що серед тих, які цілком ніби належали до стану ворогів, є такі, що з ними можна й треба тримати зв'язок, і знов же серед «своїх» багато є таких, що чим далі від них, тим краще. І все це треба врахувати, все це треба знати, серед того орієнтуватися.

От підстароста Рушель. Це найближча власть адміністративна в повіті. Пан є паном і може наробити багато лиха; підстароста може його наробити ще більше, тим паче, що має в руках сяку-таку озброєну силу.

Олекса на початках досить часто навідувався до жінки, до батьків. Прийде, застукає у вікно. Мати вийдуть або батько. Погомонять. До хати Олекса не входив, бо хто знає… Раз тільки увійшов на хвильку до своєї хати — поглянути, як спить малий Олексик.

Скромні вони були й не часті, ці одвідування, але й на них треба було купити право. Це право міг дати Рушель. Олекса послав одного з найзвинніших своїх хлопців Василя-спузаря (так його звали за Олексиним приводом і всі товариші). Той вислідив, коли Рушель поїхав на полювання, й привів Олексу прямо перед ясні очі пана підстарости.

Рушель приложив рушницю. Олекса свою.

— Не стрілєй, пане, бо й я тої штуки вмію. Подивиси ліпше.

Рушель оглянувся. Майже з-за кожної смереки стирчало дуло рушниці. Пан підстароста зрозумів, хто перед ним.

— Ти Довбуш?

— Я.