Розділ «ДОВБУШ Повість»

їмость нараз піймала себе на тому, що вона обернулася в якогось агітатора й от розагітовує оцю просту жінку. Вдарило порівняння, що от тут, у цій кімнаті, відбувається якась паралельна дія, як там, у другім покою, з чоловіком цієї жінки.

Свідомість, що сапогівське супружество «охажує» печеніжинське, кинула в краску їмость, і вона замовкла відразу.

Зрештою не знати, як там, у тім покою, а тут агітація мала незначні скутки: жодній агітації Єлена не піддавалася. Вона твердо знала одно: що вона мусить спокійно жити із своїм хлопчиком і чоловіком. Все, що сприяло тому лагідному життю, — то було благо, все, що перешкоджало, — було зло, з яким треба боротися всіми силами.

І Єлена боролася, закликала до тої боротьби і їмость:

— Таже ви вчені, ви, відев, і савтиру цілу, може, прочитали, то ви би йкос зговорили з вашим єгомостем — най мого Олексу облишут. Єк їм уже так треба, то най єкого єнчого пришлют. Є такі, шо не в мирності межи собов жиют та вна би рада го зі світу спрахтити, а він ї. То з тих най берут собі єгомость, до чого їм там тра… А ми ж то жили, єк у церкові… Усі нам завидували, шо тихо у нас так, миром… А тепер… Шо си діє…

— А тепер що? Він із вами погано обходиться? Він вас б'є?..

— Нє… того не скажу. Він лагідний, він іщє ласкавіший до мене, йк був, лиш… чюю я, чюю, шо то перед єкимось кінцем. Шос навалюєси на мене — а не знаю, шо й видкив… Відбила би, боронила — лиш не можу знати, хто мій ворих. Єк би знала, шо єгомость…

— То що?.. Що тоді?

Єлена мовчала. Відчула, що навряд чи можна жінці єгомостя сказати — убила би… Зрештою, й сама Єлена не знає, чи піднялася би до такого остаточного вчинку.

— Повторяю вам, що єгомость особлива людина… і…

Єлена пристрасно схопила їмость за руки і майже скрикнула:

— То пошо ж вни го кличют? За йков бідов? Шонеділі, щонеділі, а не раз, то й серед тижнє… Най уже раз дадут му спокій. Най го не чіпают.

Гірко було їмості чути ці слова. Спільності з її чоловіком тікають, бояться її. Відчула навіть якусь образу в тому й холодно якось сказала:

— Он двері. Підіть і скажіть це все йому самі. Скажіть, що він навчає вашого чоловіка на все лихе, що він розбиває родинне щастя, що ви забороняєте йому це робити, а коли не перестане, вживете більш рішучих заходів.

Єлена підняла перестрашене, все в сльозах лице.

— Я?.. Туди?..

— А бачите! Не пішли бисьте, правда? А чому ж хочете, щоб я пішла?…

— То ваш ґазда…

— Що з того, що мій? То я маю його вчити, як він має поводитися і що має робити? Він знає все, в сто разів краще мене знає. А ви свого чоловіка вчите? Вказуєте йому, що він має робити? А як пробуєте, то чи він вас слухає?..

Єлена опустила безсило голову. Вічна другорядність ролі жінки була, показується, не лише долею села, а от і у панів…