Розділ «ДОВБУШ Повість»

І виходиш скоріше надвір, хоч там по-осінньому мокро і ляпає мокре гілля смерек у лице.

Отже, не диво, що народна фантазія заселила те порожнє житло невидимими істотами, ворожими чоловікові, або, в усякім разі, такими, що можуть принести вред.

— Мара, вна, сказати, нічого не шкодит, лиш не дає нічо взєти.

— Бо ніхто не йде та й не бере нічого, — сміється Олекса.

— А ти бих йшов?

— А чому ні?

— Ой, га, браччіку! Ліпше не йди. Шеребірєк отот, шо з Бервінкової, пішов у заліжку, шо візьме берфелу із стаї. Та йму такої берфели дало, шо був єк дурний місєць.

Показувалося, що й перед Олексою бували такі сміливі легіні, що ходили до стаї й брали на признаку яку річ, хоч би берфелу ту саму. Але удавалося то не кожному, а лиш такому, що знав, як до тої справи підійти. А знати треба багато. От як про це оповідав такий, що сам ходив колись:

— Єк прийшов-єс на хитар полонинський, то зара перевертай на собі усе лудінє — єк сорочку, єк гачі, постоли — ну гет усе. Навіть волоки да й тот конец успід, шо був угорі. Та аж тогди йди.

А прийшов — бери навідліг берфелу лівов руков. І ніхто тобі нічо не скаже, єк-єс усе перевернув. А єк шос забув — мара не допустит і до стаї. Тогди вертайси тов самов дорогое назадгузь та й говориси: «Чистий хрест напередь мене, чистий хрест назад мене — відгони все лихе від мене…» Так маєш говорити через цалу дорогу. І хреститиси. Аж дійдеш назад на те місце, де перебиравси. Тутка стань і роздумай, шо ти забув на собі перевернути. Єк згадаєш — переверни й знову пробуй. Може, тогди озмеш.

Але оннаково йк меш вертати із берфелов, мут показуватиси тобі усєкі голоси: вівці бліют, кличе хтос тебе на мнє, фівкає, регочеси, стрілєє, гремит — таке усєке. Лиш ти собі йди, бо то лиш так сі показує. Прийшов на хитар — а ту перед тобов застрелена скала. Гляба минути. Але ти не бійси. Перекрестиси й кажи: «Тратив тебе архангел Михаїл, і я тебе трачу». Скала зараз уступитси, і ти тогди супокійно йди собі д'хаті… От єк треба йти, а не так — узєв та й йшов. Так мож біди собі попитати.

Олекса сміється:

— І перевертати нічо не буду, а так собі піду та й принесу берфелу.

— Ой га, єкий ти футкий!

Слово за словом — і Олекса йде в заліжку, що восени, коли всі підуть з полонини, він вернеться серед ночі й принесе берфелу, на якій буде покладено знак, що се іменно та. Всі були страшенно зацікавлені, чи зробить мара що Олексі. Не тільки з сеї полонини, а й з інших. Аби він не піддурив і не пішов до стаї в усьому оберненому, йому зашили сорочку, зашили гачі, голку відобрали з кресані — словом, забезпечилися перед обманом цілковито. А Олекса тільки сміється:

— Оце прийду гет цалком дурний. Шо мара маров, а то-сте розум мені зашили.

Се натяк на бабське повір'я, що як зашити на людині сорочку, то зашиєш разом з тим і розум. Пішов Олекса вночі, приніс берфелу, приніс ложку одного з товаришів, що той забув був у стаї. Ознаки безсумнівні. Всі на нього дивляться, дошукуються очима слідів боротьби з нечистою силою — нічого не видно. Питають:

— І нічого тобі не виділоси?

— А чому ні? Єк прийшов-сми туди, а там мара стоїть така завелика, йк смерека. Так вогорит ід мені: «Дай око горівки, то те пушшю за берфелов. А ні, то з'їм із калюхами зовсім…» Шо ту мені дієти, шо горівки не взєв-сми… Перекрестивси — а вно сі перевергло у пса. Та й у того пса шіснаціт ніг, а в куждій нозі рот, а в нему сім зубів. То йк кланциєт усіма тими зубами, то такого ми пуду дало…

І меле, меле, аж поки всі догадалися, що то він на сміх. З того часу загально було признано, що нема сміливішого над Олекси легіня. Пастух із нього вийшов знаменитий. Його охотно брав кожний ватаг, але він ішов не до кожного.