Розділ «ДОВБУШ Повість»

То вже тра знати та й знати дорогу. А не знаючи, легко і в пропаск упасти, і на того великого наскочіти, і так у лісі заблудити або в черепах. Є, туда бийно йти незнаючому. Не пускай, бабо.

— Ци я го прив'єжу на курмей? Ци я го стримати годна?

І дійсно. Що може вдержати гуцульського хлопця, коли він заб'є собі в голову?

Зачув і Олекса про цю постанову Юри й Видельки, запропонував їм свою особу. Ті зраділи, бо Олекса був сильний і рішучий хлопець. Постановили всі троє, що зиму будуть готуватися, розпитувати про дорогу, а як весна — гайда.

Але поки до весни, то вже все село знало, що хлопці вибираються на Говерлу шукати скарбів. Усі сміялися й кепкували з молодих шукачів, а їм се наобридло, і вони на таємній нараді постановили почати розголошувати, що йти роздумали, перелякалися й тому подібне. Тим більше, що, наприклад, Олексі батько просто сказав, що спустить шкуру. Хлопці зіходилися рідко, в умовлених місцях, але думки своєї не кидали. Виделька запропонував було ще й четвертого члена, але Олекса рішуче тому спротивився. Він хоч пристав пізніше, але був за верховідцю. Увагу всіх було приспано, за довгу зиму призабулося, але одного прекрасного поранку трьох хлопців не дорахувалися в селі Печеніжині.

Стара Василиха одразу почала заводити, що її дитина пропала навіки. А Видельчин батько і Василь Довбуш постановили твердо — раз назавше відбити у хлопців охоту пускатися на такі авантюри.

А хлопці тим часом весело мандрували. Те, що вони самі йдуть, куди схочуть, сідають, коли схочуть; хочеться кричати — кричать, хочеться співати. — співають. Усе це наповняло душу безмірною радістю. Вирвалися…

А тут іще таке все цікаве. Поки йшли своїми околицями, то відбирали тільки вражіння новизни. Коли ж вступили до гірської околиці — до почуття новизни приєдналося й очарування. Як-не-як виросли хлопці на Підгір'ю, справжніх гір не бачили — і за Косовом, коли починалися гірські пейзажі, хлопці притихли.

Досі все були наче дома. От вибігли трохи далі з хати, а як тільки захочеться їсти — повернувся назад і марш-марш… За деякий час знову в хаті. Коли ж огорнули їх гори, чужі рельєфи орізьбили горизонт, дихнуло все незнайомістю — щось похоже на страх заповзло в молоді серця. «А чи не пора би додому?» — заворушилося десь. Поняття «дорога». Що таке дорога? Сього питання ніхто з хлопців собі ніколи на задавав, бо це було ясно: дорога єсть дорога. Завжди вона більш-менш широка, іде одкритим місцем, курява на ній, коники — які ж іще признаки дороги?

І показується, що тут — нічого з того. В'ється якась стежка не стежка по каменю, возом тут їдуть, може, кілька разів на рік. Часом іде оця «дорога» понад берегом провалля, зарослого корчами, буччям, звідти тягне холодом і страхом. Жмуться хлопці один до одного, непривично їм. Першим здав Виделька. Спочатку під ніс собі, далі голосніше почав висловлювати думку, що варт би вернути вже до хати й най ті скарби бере собі хто хоче; що, коли тут між селами й то так страшно, то що ж мусить бути в полонинах, де вже ні дороги нема, нічого.

Він таки говорив правду. Коли тут було так глухо, то в сиглах Чорногори, де є багато таких місць, що там ніколи не ступала нога людська, очевидно, було цілком не так, як то уявляли собі хлопці в Печеніжині. Юр мовчав. Він був, по суті, тої ж думки, що й Виделька, але соромився показати себе трусом. Олекса ж поставився рішуче проти ідеї повороту.

— Шо ми — зблудимо, ци єк? Дорога онна: на Єворів, на Буковець, там Єсиня, Криворівня й Жєб'є,— говорив він так, наче ходив тут уже кілька разів. — Так єк нам вертати? Таже хлопці засміют. На вулицю не вийдеш. А дєдя твій та мій. Та з мене мій сім шкур ізпустит, єк му не принесу чірвоних. Та й з тебе так само. Наша ціла надіжка на чірвоні. Без грошей нам домов вертати не мож.

Юр — то був нейтралітет. Як усякий найтралітет, творив волю сильнішого. Якби сила була по стороні ідеї повороту — Юра пристав би туди; в данім разі він став на сторону Олекси — і хлопці пішли далі.

Виделька йшов проти волі й на знак протесту все хникав, аж Олекса пригрозив, що йому надає — тоді замовк.

Так і йшло хлопців ніби троє, але трималися вони всі, властиво, лише волею Олекси. Переночували в Яворові. На запит, куди йдуть, казали, що йдуть найматися пасти — й це всіх задовольняло. Ранком Олекса побудив своїх товаришів іще лише світало, бо ґазда казав, що сьогодні ще можуть стати на полонинах. Свіже повітря додавало бадьорості і навіть хникало Виделька перестав банувати за домом і весело підстрибував за товаришами. З перевалу Буковецького вперше в житті побачили на обрії пасмо Чорногори. В Олекси забилося серце.

…Чорногора… Всякий гуцул знає її бодай з назвиська. До неї тоскує кожне гуцульське серце, і побувати далекому гуцулові на Чорногорі — це однаково як правовірному в Мецці. До неї звертаються гуцульські очі, коли її видно на обрії, й контури її знає кожний хлопець, хоч би він жив і коло бойків. Тому й Олекса зразу пізнав і конус Говерли, і широку спину Попа-Івана.

— А ото, видав, Стайка, а то — Шпиці…

І стояв як зачарований. Серце рвалося туди, до тих таємних гір, полонин далеких, незвіданих скель та ізворів, повних таємниць гірських озер і всякого іншого дива чарівної Чорногори. Хлопці не відчували того очарування й квапили.

— Але ж бо єк іти, то йдім уже раз. Бо то ще далеко.

Олекса наче прокинувся. Наче зняв із нього хто чари.