Розділ «ДОВБУШ Повість»

— Десь в Уорщині, за горов, у Сиготі, дес укєв Довбуш Олекса свою бартку в залізний хрест. Та йк він закєв свою бартку у той залізний у хрест, то ізрік такі слова: «Єк котрий си знайдет такий, аби у сім років свого житє міг цесу бартку відкєгнути, то буде такий самий у кождім ділі, єк я…» Та й каут, шо був би си прибрав оден шкільник, шо у сім років відтєг бартку Довбушеву з того залізного хреста. Але шо з того, коли пани о тім си довідали та й того хлопцє стратили на тім оменті. Вни си спудили, аби тот не став таким, єк Довбуш був, та й томунь збавили того хлопця так агзом, докив він ше не підник. Теперки треба чкати — єкис си найдет колис та викєгне ту бартку. А тогди — держись, пани…

Програли тим часом гуцули у своїй віковічній боротьбі з панами, але надії на побіду не втратили — ждуть слушного часу.

А поки він прийде — не забувають Довбуша й іменем його святять кожне примітне місце, гору, скалу, дорогу, криницю. Коло села Зеленої є гора Довбушенка, ота, що на північ від Старої Довгої, бо то є ще Нова Довга, над джерелами Прутчика. Гуцули кажуть, що Довбуш зимував усе в тій горі —«тимой та гора має його і мне». Прийдіть, Запитайте найменше дитя — і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, а лій забивав у бербениці й ховав у печері.

І кажуть, що той лій, одежа, збруя — «усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер, то ті комори позамикалисі гет, плитє засунулоси і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте».

— О… Там у скалах є багато маєтків, багато золота і у бербеницях багато козєчого лою. Раз дєдя наші найшли під Довбушенков бербеницю під гачугов між корінєм і втішилиси, бо гадали, шо то гроші. Але див'ютси — а то повна бербениця лою козєчого.

Покажуть вам і камінь той, на якому любив сидіти Довбуш.

— Єк стомивси, видко, йдучи, то сідав на тім камені.

І на тім місці є ше камінний хрест, а на тім хресті нумир єкийс. То малий хрест, невеликий та й у такім місци, шо нелегко, хто не знає, відшукати.

А на полонині Кидроватій показують сідець Довбушів.

— Єк си вийдеш на Кидровату, то треба трохи піти у долину, й там коло гребня на полі стоїт сідец. Тот сідец — то вирубаний камінь на чоловіка. То гет вирубано — на голов, на плечі, руки, ноги… На люльку навіть є… Так шо єк сєде чоловік, то на все є вірубане місце. Лиш дуже вже тот сідец облупаний, бо єго люде облупали — усе грошей шукают.

А в Синицях, що ото проти Криворівні, то є теж Довбушенки, або, як їх частіше називають, Довбушеві церкви. Кажуть, там, у печері, виробив ніби церкву Довбуш і навіть відправляв для своїх легінів службу, коли вони стоскуються за релігійними практиками, а в село йти бояться.

Місце те дуже близько від хат, тільки що на тім боці, за часів Довбуша то там, по тім боці, певне, хат не було, а тепер одна підобралася майже під Довбушенки.

Каміння там навалене велике, поросло лісом, кущами, травою. А на скалі височенько — камінь стоїть якось на ребрі, удається, от-от упаде. Навіть, кажуть, розхитали його люди, а повалити не гія.

То от там ніби десь є й та каплиця Довбушева. І не так просто, а ніби навіть є до неї й двері. Більше. В тих дверях навіть ключі.

— Та шош, коли годі оннако розимкнути… Можна тільки «подивитися у гирочку» від отого ключа.

То там, у каплиці, видко такі світла-а шо раз. Але шо з того, коли там ніхто би не увійшов.

Ходив і я там не раз, але, признатися, каплиці тої не знаходив. Плиття є там таке, що дробиться як сланець і зсовується з каменя дрібними платівочками: за роки ціла купа того посунулася. Дірку там находив, що як кинути туди камінь, то падає на три уступи, а потім булькає в воду. Похилий камінь там є, що як сяде дитина вгорі, то сповзе аж униз на задку, мов по снігові. Така гарна забава для дітей… Тільки є одна властивість того каменя: сідає дитина наверху в цілих штанях, а коли спуститься, то встає з голим задком.

А дверей так-таки й не видів-сми.

А в Святинськім повіті коло села Тростянець, у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.

З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люди кажуть: