Розділ «ДОВБУШ Повість»

— То Лучина, верх. А річки тоти — Молдава й Сучава.

Коло самої семигородської границі Довбуш знає верх Рареу, а обіч — Остру. Далі не бував… ще би подивитися на Семигородські гори… треба буде колись… Буковинські я знаю… Немає у них там таких високих верхів, як наші… А проте… От є там гора одна — Джумалеу прозивається… А має вона три верхи. Південний верх, найнижчий, носить ім'я, як якийсь архангел з Апокаліпси, — Вернарієль. А північний верх — Аллуна, той вже вищий. І найвищий середній. Називається Калду. Так отой Калду, мабуть, мало чим нижчий нашої Говерли.

І нараз свідомість пронизала думка: але ж бо я вмираю… О-о-о! О-о-о!..

Чому ж так довго, так безконечно довго? Тисяча літ минула з того часу, як я хотів убити Дзвінчука, а він натомість убив мене. Оце, мабуть, і єсть оте: хто підняв меч — від меча й загине..

Нехай і так. То хоч вмерти вже до схід сонця, поки не прийдуть сюди люди… Щоб не дивилися на безсилість… щоб у пам'яті їх я все зостався дужий і непобідний.

…Усі ті, що так боялися, прийдуть і насміються… Пани прибіжать подивитися… Зарегоче і штовхне чоботом:

— «А що, опришку, ти, єден збую, лотре, псякрев, гайдамако! Будеш панів розбивати? Будеш? Будеш?»

Та в зуби чоботом, у зуби.

Хоче скочити Олекса і відмахнутися руками. Тими руками, що гори ними валив… І… тільки стогін видобувається з грудей…

Не була милостива доля і не дала самітного скону… Он уже чує, балакають люди, ходять, шукають. І песик отой Дзвінчуків, що врятував життя своєму хазяїнові, а Довбуша знищив. Бігає, гавкає, суятиться. Як дешевий шпик при арешті — щоб вибитися перед очі начальства, заслужити ще один пайок.

Ось він підбіг сюди, занюхав тіло і залився дрібно та часто, ніби кричачи до відома всіх: «Ось! ОсьІ Ось! Осьде! Тут! Сюди! Але пам'ятайте, що це я, я, я знайшов…»

І за тим собачим криком почувся такий же людський:

— Ось… Ось!.. Ось!.. Ту!.. Сюди! — зовсім близько кричить хтось перекривленим ротом і підступити боїться.

Багато людей біжить на голос. Тупотять ноги. І босі, і обуті, і м'яко в постолах, і гупаючи в чоботях, і навіть шаркають пантофлі.

О… Ідуть… Наступає судилище. Останнім судом людським будуть судити зараз Довбуша Олексу. Ну що ж… Судіть. Але ні стогону, ні скарги ви від мене не почуєте.

Стали всі здалека… бояться. Ану ж бахне.

І поглядають жадібно, мов п'ють очима, випивають… Оце він, Довбуш. Так от який він… Ба який…

І єгомость тут із усім почтом космацьким, і орендар Шлойме. Тільки вони ззаду всіх, витягують лише шиї з-за чужих спин, щоб хоч оком одним глянути, а як, не дай, Боже, поворухнеться — дременути скільки сили.

І жінки, і дітвора. Всі з'явилися дивитись на славного опришка.

Ще так недавно виглядали з дворів, коли йшов вулицею, та шепотілися: