Розділ «ДОВБУШ Повість»

А ввечері сідають при вогні — й починаються безконечні оповідання, спів, музика.

Михайло дивувався, що у гуцулів усі майже пісні на один голос, і затягав своїх, степових. Широтою віяло від тих тягучих звуків, сумом безмежним народу, що віддав за свободу свою стільки, як ніхто, і все ж тої свободи немає.

А опришки слухають тих журних переливів і зітхають. І не похоже це на їхню скучну коломийку, але йке ж то вно файне… Вивчив Михайло скрипаля-волоха грати козачків і показував хлопцям, як запорожці танцюють. Після одноманітного гуцульського танцю повний життя, рухів і жестів запорозький козак здавався фейєрією блискучою. А як іще візьме Михайло дві шаблі в руки, а в зуби кинджал та як почне танцювати, кресати шаблю об шаблю, а потім обома шаблями об кинджал, то аж іскри сиплються — ото є на що подивитися…

А потім оповідав про свій край. З тугою згадував своє село, зруйноване поляками, чарувався красою степів. Тільки тут, на сім пункті, ніяк не міг порозумітися з гірняками — поняття краси природи у них були різні.

— Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш — усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють… — Відчував він, оцей степовий житель, і розумів вранішню розмову вітру із могилою сумною…

«Здорова будь! — тихо прошепоче легкодух і жартун. — Як ся маєш? Все стоїш на однім місці та журишся. Кинь журбу — ні нащо вона не потрібна. Будь, як я. Носись над травами, заглянь у ярок степовий, у балку зарослу, закудлать вовну на жирному хребті барана, зірви бриля у пастуха коло отари. А схочеться напитись — війни понад самітною криницею степовою, що зродила таку ж самітну одним-однісіньку вербу».

А могила зашелестить пожовклою травою й тихо-тихесенько відповість:

«Ох, братику… Якби ти жив стільки, як я, якби ти бачив стільки, як я, — відхотілося би тобі і сміхів, і жарту. Наносили землі та й додому пішли… І ніхто не згадає. Нас тут триста, як шкло, товариства лягло… ох, братику…»

І затремтіли трави на могилі, струсонули сльози-роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю. «Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ще? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів'яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір'я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!»

І зірвавсь — полетів, сумувать не схотів.

…З-за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…

Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов'язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.

— Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так хочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить — а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…»

— І ото у вас усе таки рівнина?

— Усе рівнина. І день ідеш — степ, і два ідеш — степ, і три…

— Я бих умер.

— От тобі й маєш. Чого?..

— Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?.. Таже в нас вийдеш на кечіру — кіко оком сєгнеш — усе гори… Мрєчі по них ходє… овечки-белечки, писані ботеї… Маржина пасеться… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…

Так і не могли ніколи погодитися.

Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило легінів.