Розділ «ДОВБУШ Повість»

Безнадійність, безсмисленість роботи давили й убивали всяку енергію.

Але впасти саме тепер, коли з усіх боків насувається небезпека, коли Потоцький, хоч і не прийшов, як обіцяв, із двома тисячами людей, але стягнув на Покуття свої власні надвірні хоругви й пустив їх уганяти за Довбушем; коли й покутські пани, за прикладом своєї братії на Україні, почали заводити міліції й теж пускати в погоню за опришками — звинути діяльність саме тепер було би ганьбою. І Олекса рішає додержатися до кінця що б там не було… До масштабів українського гайдамацтва йому далеко, але він поповнить то звинністю, бистротою рухів і відвагою.

І розпочалася боротьба.

Олекса метався зі своїми легінями по всьому краю, бив, нищив поміщиків — а вслід за ним і Пшелуський, і надвір ні оті міліції, і особливо уїдлива, так звана волоська [хоругов] Потоцького.

Це колись урожайну Подністрянщину заселяли пани всіма способами, а між іншими викликали поселенців і з Молдавії. Давали їм землю, всілякі льготи — тільки живи. Але народ прийшов здебільшого бурлакувати, і вони не дуже-то там трудилися хліборобством.

Так-от один з губернаторів Потоцького набрав по волоських селах отаку відчайдушну братію, одягнув їх добре в мундири, дав певний «жолд», і вийшла така хоругов собакоїдів, що не нахвалитися. Не зв'язані з місцевим населенням жодними узами, вони налітали й били всіх і вся, вже не дивлячися ні на що. Тепер оце перекинув її, оту хоругов, Потоцький сюди — і це були найнебезпечніші вороги для опришків.

Взагалі прийшлося скрутно Довбушеві. Бували моменти, коли з усіх боків обступали Олексу всі оті смоляки, міліціонери, всякі хоругви, й тільки чудом удавалося хлопцям вислизати із тих удавних петель, пробиваючися до своєї спасительки — Чорногори.

Зате пани возлікували і піднялися на дусі. Правда, опришків не знищено, правда, не проходить кількох днів, щоби не доносилася вістка про напад Довбуша то на того, то на того, але загальна ситуація пішла на краще, сальдо виходило на користь шляхти…

Отже, коли зібрався знов в Галичині сеймик Галицької землі та Коломийського й Теребовлянського повітів, то хоч було й багато важливих справ і опришківське питання не могло стояти в центрі уваги стількох зовсім не заінтересованих у тому людей, все ж коломийська шляхта викричала, що в постанови сейму знов було вписано подяку панові гетьманові за опіку над спокоєм покутських поміщиків.

Правда, не бракувало противників. Це були, легко собі уявити, зовсім не прихильники опришків, а просто люди знеохочені до пана гетьмана й його отих вічних накликань до конфедерації…

— Про ваші коломийські діла ви й розправляти будете у себе в Коломиї. А тут є Теребовлянська околиця й Галицька — навіщо ж ми будемо дякувати панові гетьманові.

Таким шорско відповідали.

— То бажаємо від щирого серця, панове-браття, аби й у вас завелися опришки та своєвільні купи, щоб на, своїй шкірі ви довідалися, як то приємно, та стали згляднішими до тих, хто би вас від опришків боронив.

Кінець кінцем таки було вписано в акт: «При інших стараннях своїх панських край тутешній Покутський, підлеглий сваволі хлопській, всіма силами не допускаючи ширитися сміливості свавільного хлопства, старається боронити й заступати від опришків, розбою й наїздві на двори шляхетські, за що вічну вдяку імені ясновельможного вождя записуємо облігацію, просячи, щоб із вродженої щедрості й дальші зміїні змагання не переставав мужньо стримувати».

Єдине, що вимагали противники, то щоби в текст подяки гетьманові було вставлено й подяку Господу Богу за ласку його, що от він дозволяє шляхті польській уживати всіх давніх свобод і вольностей та спокійно радити в той час, як інші народи завели між собою такий тяжкий бій.

Це був натяк на австрійську сецесійну війну, а в цілому це була шпилька панові гетьманові, що от, мовляв, ти скільки разів хотів нас втягти і в домашню, і в зовнішню війни, але от, Богу дякувати, тобі це не вдалося, і ми спокійні.

На такім великім з'їзді вже не бракувало людей, обізнаних і з тонкощами політичними, і з варшавсько-дрезденськими подіями. Для провінціальних республіканців, наприклад, цілковитою новиною було, що їхня партія за малим-малим не поєдналася із партією двора.

— Та що ви кажете… Та не може того бути…

А між тим, так воно було. Бо партія двірська складалася, властиво, з двох частин. Одна — це Чарториські й Полтавський та іже з ними; друга — то Ржевуський, Малаховський, Лубенський, Ліпський тощо. Перша група хотіла, щоби двір служив її інтересам, а друга — сама служила дворові й була противною Чарториських та їх імперативних традицій. От ся група й надумала піти на згоду з Потоцьким.

Призначили були з'їзд у Кракові, суєтилися таємниче й по-заговорницькому, але нічого з того не вийшло. Насамперед довідалися о тім Чарториські й розвинули шалену агітацію, аби перешкодити тому погодженню. А по-друге, — і це, може, було головне, — самі республіканці неготові були до тої згоди, бо в їх таборі не було єдності: одні зосталися ворогами Фрідріха, другі з ним примирилися за той фігель з Августом; одні вимагали негайної детронізації короля, другі говорили про підготовчі кроки. Словом, Ржевуський і Малаховський побачили, що, властиво кажучи, нема з ким єднатися…