Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: «Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема чєсу вертатиси, най єнчим разом».
Вийшли на Скупову — аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзначим там, на долах.
Напилися води з того чуркала, що всіх людей не помалу живує: на високій горі б'є з-під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь, та ще й пустити фонтаном.
Бистрим маршем пройшов Олекса цілий ряд верхів і полонин, де менше міг сподіватися заходу Пшелуського. Ціль була: Гаджіна, Шпиці — от там можна сподіватися.
Подвоїв обережність Олекса, підходячи до тих місць. І недаремне. Єсть.
Натрапили на слід. Навіть на два: на однім і тім же місці двічі попасали — як туди йшЛи й назад. Останній слід був недавній, значить, Пшелуського можна догнати.
Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.
— Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший.
Засіли.
Тихо стало. В звичайному лісі ніколи так тихо не буде, як смерековому, бо тут нема птиць. Стоять дерева, як намальовані, й не колихається ні одно й найменшою гілочкою. Як стихнуть ті звуки, які ти сам робив, — не вчуєш більше жодних. Мов у морську безодню, потонеш у цю глибоку тишу. Недурно й епітет до неї «глибока»…
Потонули й опришки, але ненадовго. От чути тупіт коней, гомін багатьох голосів. Серця в усіх легінів забилися. Оглядає кожний пістоля, поправляє порох на полиці… Напереді сам полковник. Вусатий, здоровий і, мабуть, випить не дурак. Думає, що Довбуш хтозна-де і яким небезпечним місцем їде без усякої обережності. Небагато ти так навоюєш.
Проїхав. Проїхала голова колони. Проїхала середина. Проїхав хвіст. Вже виїхали всі смоляки — а сигнального вистрілу нема. Що таке? Що сталося? Пістоль не спалив? Таж має другий. Має третій. Має рушницю. Зрештою то міг крикнути: «Бийте!..»
Опришки сидять кожний у своїй засаді і з дива не можуть вийти. Нетерплячка їх б'є.
Коли тупіт утих, Довбуш перший вискочив на стежку й тихо свиснув. Лице його було бліде, але якесь урочисте. З усіх боків посипалися опришки, і у кожного на устах був один запит:
— Чо не стрілєв?
— Чімунь не давав знаку?
— Шо си стало, пане втамане?
А отаман стоїть якийсь розморений, ніби втомлений. Наче посміхається, але то не усмішка радості, а якась усмішка болю.
— Не жєлуйте, браття, шо-сми не дав знаку стрілєти. Подивився я на тих смолєків — аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома та й діти малі, журитси… А другий-то, кае, служба наша проклєта, шо, коби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцкий хліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А йк ми їх виб'ємо — хто тоді діти бінні прогодує?.. Та жєль ми серце потис та й не дав-сми знаку стрілєти…[23]
Довбуш говорив це якось особливо м'яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видимо, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Авірон - Довбуш.Оповідання» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДОВБУШ Повість“ на сторінці 170. Приємного читання.