— Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.
Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.
XXVIIIСтрашне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.
— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…
— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.
Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ привична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було непривично і страшно.
— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.
— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.
— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.
— Панове! Коли вже пішло на латину, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.
— Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, — ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!
— А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.
— А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.
— О! Це справді.
— Пан ображається, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?
— Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.
Між" іншим, дуже всіх вразив факт цілком іншого поводження Довбуша з сім'єю пана Карпінського. Хтось там буркнув навіть про якісь коншахти з опришками, але його зразу офукнули — занадто високо стояла репутація пана Андрія в повіті.
Шляхта кричала, ґвалтувала. Проекти, один одного див ніші, сипалися як із мішка, виникали щохвилини й щохвилини ж гасли, мов іскри на повітрі.
— Панове! Стривайте!.. Всі наші проекти ні до чого, бо опришків уже тут нема. Вони, очевидно, будуть так налітати несподівано, вихоплювати, кого їм подобається, а кого подобається — будуть зоставляти… гм… Вся біда в тому, що ми не знаємо, в які періоди вони соблаговолять нас навіщати. Воістину — не вісте ні дня, ні часу, в онь же Довбуш приїдет.
— Взагалі не думаю, щоби ми самотужки могли учинити щось солідне. Тут потрібна поміч держави.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Авірон - Довбуш.Оповідання» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДОВБУШ Повість“ на сторінці 144. Приємного читання.