Розділ «ДОВБУШ Повість»

Це був сусід й приятель пана Андрія — пан Криштоф Козловський, жартун, трефніс, взагалі дуже весела людина. В товаристві був незамінимий. Мав надзвичайний дар передавати другі особи, карикатуризуючи їх смішні сторони. От він копіює якогось повітового модника… Той-то афектує жестами або говорить… То показує шлягуна марсової постаті, що ото собі задається — оком горіхи гризе, а вусом мухи стинає.

Його просять до танців, а він — Я там не до тих танців. Я знаю танець із татарином, шведом або москалем.

— Але ж послухайте, яка гарна музика.

— Мені миліша музика сурм і помортів військових при гуку гармат — от моя музика.

Регіт стоїть у товаристві, бо. то копія якоїсь загальнознаної особи. І от сей вічно веселий чоловік виглядав зараз цілком невесело. Спитавши на бігу, чи пан вдома, на бігу ж кинув комусь із слуг — Сідлайте панові коня! І то борзо. Натихмяст Слуги знали пана Козловського як дуже близьку людину, отже, пішли виконувати наказ.

Пан Козловський вбіг до кабінету.

— Шшш… Шшш… — замахав руками пан Андрій. — Що ти летиш, як скажений.

В коротких словах бистро оповів пан Козловський подію із Злотніцьким. Пан Андрій споважнів. Гадав, що це приятель приїхав просити за якесь арбітровство, за те, щоб поїхати туди й якось починити якісь коли не вправні, то, в усякому разі, формальні кроки. А як ту їхати, коли дома таке.

— Так ось сього Довбуша з його ватагою бачив один із моїх селян у нашому лісі. Випадково наткнувся, але зумів утекти непоміченим і дав мені знати. Чого Довбушеві йти в наш ліс? Це ж йому не по дорозі. Очевидно, він, щоб не йти дурно назад, надумав ограбувати ще кого. В першу чергу мене, а потім, мабуть, і тебе, бо ти на дорозі. Оборонитися ні в тебе, ні в мене немає сили, тож я вирядив усіх своїх у ліс, а сам оце до тебе. Давай тікати. Якщо виховаємося одну ніч — Довбуш піде собі в свої гори й небезпека мине.

— А двір спалить…

— Ну що ж… Другий поставиш… А як життя позбавить, як Злотніцького?

Пан Андрій стояв хмурий.

— Я їхати не можу. Дружина на злогах… от-от почнеться.

— О-о-о… Це гірше, це гірше… А проте, знаєш? Кажуть, що Довбуш жінок не займає…

— А Злотніцьку?

— Ну там особливі умови. Мала нянька спала в одній кімнаті з панею. І як усе почалося — залізла під ліжко. Чула, як Злотніцький предлагав Довбушеві гроші, весь свій маєток, а той відповів: «Не по гроші я прийшов сюди, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив». У тебе ж такого нема, отже, я думаю, що твоєї жінки, та ще на злогах, він не займе. Я певен, що він і Злотніцької не рушав, якби самого не було дома. Не захотів би ж «із бабами воювати». Так і тут. їдьмо. Нехай твоя зостається сама — се буде шансом, що й вона уціліє, і ти. А коли зостанешся — шансів не буде й, дивись, чого доброго, обоє згинете.

Пан Андрій хруснув пальцями.

— Ні… не можу.

— Ну як знаєш. А я їду. Ніч перебути в лісі — це байка. Єй, не дурій, Андрію! Пусти мене до пані Малгожати — я сам з нею побалакаю і певен єстем, що вона сама тебе вирядить.

Пан Андрій нервово ходив по хаті. Козловський говорив правильно, але виїхати, рятувати себе, а жінку кинути на паству розбійникам, — проти такого виходу бурилася вся шляхетність, все, що було рицарського в душі пана Андрія.