Розділ «ДОВБУШ Повість»

— І їхав під парасолем?

— Аякже! У файну сонячну днину їхав-єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем — на десятку дорожче, ха-ха-ха…

І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро-бистро руки (се звичка у нього).

І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають.

— О, у нас єгомость фала бу! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит!

І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості.

Особливо в неділю, по службі божій. Прийдуть цілою гурмою, сядуть. Вийде до них єгомость, конче скаже щось жартівливе, веселе. Тмость винесе трохи голубців, по чарчині такій, як наперсток. Люди вип'ють, заїдять отим голубцем — і уходять чимось утішені, з чогось задоволені. А отець Березовський висміює їх, тих людей, і не почуває, видимо, до них жодної любові. А от Кралевич і любить їх, і помагає їм в усяких бідах та нещастях, помагає щиро і щедро — а от не має ласки у людей, не має того «взяття», як сказав би поляк. Минають отця Кралевича люди, бокують, стісняються.

От і зараз. Варт помітити комусь із компанії й шепнути: «Піп, ади, сапогівський…» — щоб всяка бесіда припинилася й два десятки очей втупилися, питаючи: чого тобі, мовляв, тут треба? Іди собі своєю дорогою і не мішай людям веселитися, як уміють.

Як старші встануть на мало слухняні ноги, підійдуть під благословення, перекинуться словом-двома, але то такі все слова, беззмістовні, от аби не мовчати. А в темпі тих слів чується: скоріше, скоріше проходь, куди там тобі треба… І отець Кралевич усе це бачить, відчуває — і йому стає боляче. «І там мене не хотять, і там від мене тікають, і тут… де ж моє місце? Де мене приймуть радо, вислухають слово моє, скажуть мені своє навзаєм?

Серед високих я був — і викинули вони мене з-поміж себе. Попав до середніх — не хочуть мене і середні. Йду до найнижчих, до осих простих людей, несу їм серце розкрите, ум, готовий служити, — а вони не хочуть моїх послуг і мене разом із ними. І нема мені місця на всіх цих трьох колах землі, що стали мені трьома колами Дантового пекла… Чи я прокажений який, окаянний серед людей, що ніде мені прихилитися? Чим же і як заслужити мені людську ласку? А що власне? Отих великих? Ні!.. Їхньої ласки я не хочу і заслуговувати собі на неї не буду. Бридивбимся сам собою, якби почав ганятися за ласкою усієї отієї високої сволоти. То ласки отих середніх тобі треба? Щоб на соборчиках вони тебе слухали, часто їздили до тебе в гості й тебе рачили у себе приймати? Ні… не варто заходу… І єдино вашої ласки хотів би я заслужити, добрі, любі, дорогі парафіяни мої… Щоб ви мене не боялися… Щоб і я міг сказати до вас, як Той: «Не бійтеся — це Я…»

І отця Кралевича поразила глибина цієї фрази, яку він повторяв тисячі разів у своєму житті, але оце лиш тепер зрозумів зміст сих кількох простих слів. Се ж Я!.. Хіба ви не пізнали мене? Се той, хто несе вам любов, зцілення від ваших страждань, спокій ваших сердець, осушення сліз — а ви перелякалися, не пізнавши… Не бійтеся — це Я…

У отця Кралевича навернулися сльози на очі. Як це просто і як торкає серце… Чому ж я не маю такої сили, щоб підійти до оцих людей і сказати їм: не бійтеся. Харчуйте, ведіть далі свою немудру, але таку потрібну, таку життєву бесіду… Се ж я… Той, що любить вас, що хотів би вам зробити багато-багато добра…

І от бояться. Припиняють розмову, дивляться неспокійно запитливими очима, чекають, щоб ти скоріше пройшов… Як же, якими засобами прихилити ці серця до себе? Тактикою отця Березовського? Невже чесний, щирий підхід тут непотрібен і приводить до небажаних скутків, а от спосіб отця Березовського якраз досягає мети? Я ж певен, що коли б оце йшов не я, а отець Березовський, то з усіх боків би кричали йому: «їгомостику солоденькі, Бог би вам віка продовжив. Ано-ко йдіт-ко суда, щось ми вам ізговоримо файне».

А він би віджартовувався, потім би підійшов, із жартом би випив чарку горілки, заїв гуцульським запашним голубцем (от чого би я так уже ніяк не міг, при всьому бажанні…), знов би зажартував, часом навіть масно, до якої молодиці, і пішов би далі. А потім би говорив:

«Мало-мсі не вдавив тим голубцем. А дух який від него! Не тра й борсука!.. Го-го-го!..»

Гонений цими своїми думками, йшов отець Кралевич поміж гуцулів — і, як умовившися, кожний гурт при його наближенні замовкав. «Та хоч хто-небудь говоріть! Лайте мене, коли вам це подобається, — тільки не мовчіть же, не мовчіть»! Ще трохи — і отець Кралевич розридається отут, на кладовищі, перед гуцулами, а вони скажуть дома:

— А піп сапогівський ік напився, браччики, на храму, то так плакав, сарака!..

— Де?

— Та такой на цминтарі.

— О, видев, добрий пугар був, що не посоромився перед люде йти плакати.