Розділ «ДОВБУШ Повість»

А все через те, що отцеві Кралевичу було ніколи. В інший час він, може, вопреки практичності, не пішов би на компроміс із своєю совістю й відмовився би ховати.

Їхав назад додому Кралевич і все поганяв коня, мало не вскач. Дома теж нервувався, не знав, за що взятися, аж матушка сказала:

— Чого ти так хвилюєшся?

Матушка уже не хвилювалася. Свої хвилювання вона відбула вночі, тепер от тільки ходила до спіжарні, до погреба, суєтилася удвох із Мартою, мов перед храмом. Хотіла було матушка здивувати опришків яким-небудь великопанським блюдом, але Марта відрадила:

— їм такого не треба — попростіше, але аби було смачно й багато.

І от коли все вже було готово, матушка вже сиділа склавши руки, а отець Кралевич нервово не ходив уже, а бігав по своїй хаті,— забрехав пес і одразу урвав, перевівши гавкання на приязне скавуління. Він…

Чи бігти назустріч, чи чекати в хаті?..

Але бігти не довелося, бо на порозі блискучий Олекса Довбуш.

Ого!.. Єдиного погляду досить було, аби переконатися, що це не той Олекса, що заходив сюди перше ніяково й боязливо, а потім, хоч і привычно, але як менший. І там була сила, була певність себе, але чи рівняти з теперішнім? Дивився, як князь, і позволяв собою любуватися.

А залюбуватися дійсно було на що.

Червоний сердак, недбало кинений на одне плече, весь отікав від сухозлоти блискучих металевих прикрас, дорогоцінного чи, в усякім разі, сяйливого каміння в гудзах, на шнурах, грідушках. Найкращого сукна червоні гачі, киптар мудро вишитий, прикрашений різьбою з різнокольорових шкірок. Ремені від порохівниці і ташки, вибивані бовтицями, навхрест перехрещували могутні груди. У руках важка блискуча бартка.

Сила… Сила грає в кожному мускулі, в кожній жилочці, у кожному русі. На лиці усміх і свідомість того ефекту, який зробив і робить завжди своїм появленням.

Залюбувалися й матушка, й Марта. Першою отямилася матушка. В голосі її почулася щира радість:

— А-а! А… Пане сонаций… давно, давно вас чекаємо. А де ж ваші легіні?

Олекса підійшов під благословення до оторопілого єгомостя, поцілував руку в матушки, мов який талант варшавський, і тоді тільки проговорив:

— То можу свої легіні кликати?

— Аякже, аякже. Ми на вас усіх чекаємо.

Довбуш вийшов, злегка свиснув. З різних сторін двору показалися тіні, й вісім душ опришків увійшли за своїм ватагом до хати.

— А чому ж вісім? — питала матушка. — Ви ж казали на дванадцять…

— Нас і є дванадцік, лиш ми мусимо класти варту про всєке.