Розділ «ДОВБУШ Повість»

— Олексику… — сказала, — і тільки. Більше не знайшлося слів. Бо Олекса так здивовано глянув, і погляд той був таким ясним покажчиком далекості, усамітнення, пустельництва якогось, що Єлені стало ясно — де вже там пробитися через ту пустелю й дістатися до свого справжнього давнього Олекси. І зосталася сама. Билася з думками, довго не спала ночами, шукаючи причин і роздумуючи — чи не могла б вона повалити їх своїми слабими жіночими руками. Але нічого не бачила, ніде не слідно жодних фундаментів.

Перше, що приходить звичайно, — і Єлені прийшло — се думка про іншу женщину.

З усім спритом любящої істоти, з усією тихістю й обережністю, на які була здібна, почала стеження. Як беззвучна тінь, висувалася за Олексою, коли він куди виходив; годинами простоювала десь у гущавині смерек, падала в темноту між камінням і лежала; входила несподівано під зручно і тонко вигаданим предлогом до хати, де був чоловік, — і ніде, нічого, ніяк.

З усіма рівний, холоднокровний, з бесідою тихою, навіть повільною, Олекса, здавалося, не робив різниці між мужчиною і женщиною, звертаючись до них однаково ввічливо, однаково спокійно.

Не бракувало на селі таких молодиць, які будь рухом руки, будь бровами, очима давали знати, що не від того були би, аби… якос… Але навіть у таких випадках, коли мужчина звичайно не витримує й піддається покусі,— навіть тут Олекса зоставався врівноваженим, спокійним, розхолоджуючи тим спокоєм палку яку молодицю.

Перебрала Єлена всіх дівчат, усіх молодих женщин свого села, всіх приміряла до чоловіка — ні!.. Нема нічого.

А відчуження преціж є. Чує його Єлена! Вона могла би сказати навіть, скільки ліктів воно шириною.

Може, просто розлюбив? Буває ж так… Любив, подобалася, все — а потім охолов. Отак, як костер: не може ж він вічно горіти?!

Упала духом, коли вперше відчула цю думку, як свою. Це вже був би кінець. Що з того, що нема женщини — вона явиться.

І знову напружила весь свій сприт, нотувала в думці кожний рух, кожний погляд, кожне слово чоловіка — ні! І тут нічого!

Любить, видимо, любить. Не тим парубочим блискотливим коханням, що обпалює, як солом'яний вогонь і як солом'яний вогонь гасне. А любить справжньою, глибокою, зрівноваженою любов'ю дорослої людини. На цьому почуттю можна базуватися, можна будувати.

Так в чому ж річ?

— Де мій ворих? — говорила сама до себе, заламуючи руки, — а ворога не знаходилося.

Один час почало їй здаватися, що ніби натрапила на стежку, де того ворога шукати. Наслано! Очевидно, наслано!

Хто і во ім'я чого, для якої потреби — то вже інша (Права, але ясно, що наслано!

Є дві сили, що рядять світом: божа сила і дідьча сила. Однаково могутні, однаково заздрі на людське благополучіє, і не часто так одразу взнаєш, де діється божа воля, а де дідьча. Можливо, що і в данім випадку: божа воля якось проворонила, і воля арідника, осинавця того, ади, взяла верх.

Як не дивно, а Єлена навіть заспокоїлася. Бо це, сказать, лихо поправиме. Всяке наслання можна одіслати, і вже, її усякому разі, з ним боротися. На те є знаюки, і з них найближча й найпопулярніша — баба Лючка. Це її так прозвали, бо вона ніби з Лючі родом; бодай так сама каже.

Пішла Єлена до баби. Понесла признаку — сорочку стару Олексину. Баба почала шепотіти, вертіла ту сорочку довго, а потім об'явила:

— Вроки! А наврочила білєва молодиця, шо сидит від вас понад захєд.

Молодиць, що сиділи на захід від Олексиної хати, було багато. Не бракувало й білявих, але на жодну з них не могла Олексиха грішити. А втім — хто знає, що може дідьча сила?