Розділ «Аеросани»

Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї. Скрізь сестричка встромить свого кирпатого носа.

— Знов — про космос?

— Ні, про моряків.

— Це той приніс?

— Той.

На Лідчиній мові «той» — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить мені.

— «Матрос Лукін», — кривить губи сестра. — Для чого тобі?

Ну як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, я став найсильнішим у третьому класі. Можу спокійно покласти на лопатки будь-кого з однолітків. Але щоб запитати переможеного: «А ти знаєш про Лукіна?» — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.

…І ось прийшла довгождана неділя.

Я виглянув на вулицю: погода чудова! Тиха, сонячна. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.

Грицько зустрічає мене сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.

— Чого спізнився?

— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?»

— А ти їй що?

— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса.

Голос у Хмельового потеплішав.

— Дивна вона у вас…

— Угу. Дуже в науку вдарилась. Їй аби книжка, то й хліба не треба.

Йдемо в берег мовчки. Грицько ступає широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Я ледве встигаю за ним, грузну в кучугурах по коліна.

— Значить, питає, — знов Грицько.