Розділ «СТАРИЙ ДЗВОНИК Повість»

Йде урок математики, історії, літератури — все разом.

Тут же, коло парт, горить на всю силу вогонь у печі, булькає вода в казанах, і біля вогню порядкує тітка Мокрина, партизанська мати. Вона пустила до себе школу. Мокрина — маленька присадкувата жіночка, до самих очей пов’язана хусткою, все лице її в дрібних золотистих зморшках. На свої літа вона дуже жвава й проворна. З примовкою: «Вибачайте, дітки!» — вона гримить рогачем, і той рогач літає над головами учнів. Щось балакаючи, вона тягне з вогню чорний казан, на всю хату лине теплий солодкий дух вареної картоплі. В голодного Олександра Івановича пливуть кудись катети й гіпотенуза, в струменях пари пританцьовують стіни, все скаламучується в голові, і він тільки бачить, як і діти його, мов на магніт, повертають голови на той казан, з якого валить гаряча пара. Піфагор і вчитель забуті, їх не відірвеш тепер від запаху, від солодкого крохмального духу. А тітка Мокрина, обпікаючи собі пальці, вихвачує з казана бульбу, зварену в кожушках, хукає на неї, перекидає з долоні на долоню, остуджує і подає дітям. Вона щось прибалакує і до бульби, і до дітей, однак учитель не чує, він прихилився до дверей, заплющив очі, побоюючись одного, щоб не зомліти, не впасти тут же, перед очима дітей, від голодного знепритомнення.

І йому останньому тітка Мокрина кладе в руку дві картоплини. Крізь шум і туман у голові він чує веселу її примовку: «Тепленького, тепленького кинь собі на душу, бо крові в тебе нема, стоїш ти білий увесь, як та крейда…» Справді, пальці в нього холодні, і навіть гаряча картопля йому не пече.

Тут же на уроці вони підснідують крихкою, добре відвареною бульбою.

Тітка ж Мокрина не присідає, нема їй коли. Бере миску і біжить за ширму, там у неї ще один квартирант. За піччю, в глухому кутку, який запнули рядном, стиха постогнує, просить води тяжко хворий партизан — їздовий Григорій, хлопець років двадцяти чотирьох. Привезли його недавно, щось недобре у нього з легенями; попав під ребра осколок, а тоді ще й застудився він зимою, коли партизани ховалися в болотах від карателів. Йому тяжко й нудно самому в темряві, за перегородкою, він хоче курити, а тітка Мокрина свариться, не дає, каже: «Ти й так зжовк, перевівся на суху вощину». Від довгого лежання у нього відкрилась рана на спині. Тітка повертає його на бік, щоб теплою водою промити рану, а він скрипить зубами, глухо лається, сорочка й рядно присохли у нього з кров’ю до тіла.

Діти притихають за партами, від крику і лайки вони всі прищулюються, і директор киває їм на двері: вийдіть… переждіть хвилинку.

Мовчки, всі разом діти протовплюються в сіни, там трохи перечікують за дверима і тихо повертаються в клас.

V

Школа ця була незвичайна.

Вчилися перші дні тільки на слух. Учитель розказував — діти слухали. Діти розказували — вчитель слухав. Якби хто й хотів щось записати, не було чим і на чому. Голі парти, рученята на столі, ні в кого ні книжки, ні олівця, ні клаптика паперу. Три зими страшної окупації відкинули людей у допечерні часи. Селяни повернулися з лісу обірвані, в постолах, у рогожинах, з гнійними струпами на тілі, придавлені нечуваним горем: крик дітей і старих батьків, яких фашисти облили бензином і підпалили в колгоспній коморі, ще й досі роздирав їм душі. Повернулися вони в спалене село, на голі попелища, не до грамоти їм було.

…Та все ж дітей віддали до школи.

«Як їх учити? Де взяти, якщо не підручника, то хоча б поганенького конспекта?» — ось що мучило в ті дні довгов’язого білого від безкрів’я Сашка, тобто Олександра Івановича. Він напружував замулену роками пам’ять і зі страхом переконувався: Пунічні війни, закони Бойля-Маріотта, чашолистки, умовні рефлекси, протоки й архіпелаги, — все це або вилетіло з голови, або переплуталося, або згадувалося сіро й туманно, наче стояло десь на тому краю світу, за пеленою туману. Та, мабуть, таких учителів, з неповно-забутою освітою, було тоді по селах багато, бо їх почали збирати в районі, вчити їх, розказувати й показувати майже на пальцях, як вести урок, як конкретно викладати кожен предмет.

Уявіть спрагу знань: тільки-но налито в чашу вчителя, як він поспішає в село, до своїх дітей. А його малі й переростки вже стоять під школою, виглядають, ждуть учителя, тиснуться за ним у клас і ловлять кожне його слово, кожне правило з арифметики чи граматики, і якщо й не розуміють всього одразу, то охоплюють своєю пам’яттю — чіпкою, пожадливою пам’яттю дітей, які зголодніли і за хлібом, і за наукою.

Сашко розумів: потрібен папір. Діти або зовсім не вміють писати, або забули грамоту за роки війни. А потім — скільки їх можна вчити на слух? Місяць, два, три… По собі Сашко відчував, що пальці деколи аж сверблять, хочеться занотовувати, зловити, затримати на папері те, що прозвучало. І от — ні пера, ні клаптя паперу! Про книжки й говорити годі: деяких підручників не було в усьому районі, усний конспект передавався предметниками з вуха до вуха, як у грі «зіпсований телефон».

Тільки-но Сашко прибігав у район, на методнавчання, він швиденько обходив усі районні контори: фінвідділ, споживспілку, райсобез, пошту, випрошував там картону, там старих паперових мішків, там, якщо йому щастило, рулончик давніх, визолочених на сонці газет. Усе загортав, зв’язував і з трепетом, як дорогоцінний крам, приносив у школу. (Казав мені, що можна писати драму про те, як одного разу його перестріли в лісі два лахмітники з ножами, напали й пограбували, думали, що несе він справді якесь добро, бо вузол у руках великий, і як вони чорно лаялися, коли висипали на землю… цілу жужму газетних обрізків. Сашко, хоч і був наляканий, потім сміявся в душі всю дорогу: поживились розбійнички!)

Тут же, в темній хатині, вони розкладали на козликах папір і заходжувалися мудрувати. Розрізали картон, ділили на смужки газети, пороли й розгладжували руді, зроблені, видно, з соломи мішки (бо де-не-де стирчали дрібні золотисті шматочки пшеничного стебла). А потім із того добра, з газет і картону, шили й клеїли собі щось схоже на блокноти, на шкільні зошити.

Директор дивився, як майстрували діти: голови низько схилені над партами, тихо шелестить грубий сухий папір, хтось зосереджено посопує в кутку. А он Павлик Гриб, він по-дорослому закусив язика і шилом проколює дірки в товстому картоні; мала сестра коло нього завмерла, не дихне, заглядає на його роботу, личко біле й прозоре від застиглості. Старші дівчатка, ті зібрались докупи, шепочуться, радяться між собою, показують одна одній, як краще стягувати нитками зошити, і тільки зшиють один — одразу й кладуть на парту, всім підряд з першого ряду. Директор спідтайка поглядає на їхні руки, а руки були тонкі, блідуваті, в зелених прожилках. Дивився на те, як дитячі пальці уміють все швидко і звично робити, і думав з великою гордістю за себе і за своїх земляків: «Цей народ не можна вбити. Цей народ усе переживе, усе найстрашніше…»

VI

Він часто згадував один із лісових таборів, де потім ховалась і його мати з малими дитинчатами. Гниле урочище, яр, старі, обвішані мохом завали. Сюди, по одному, по двоє сповзалися ті, хто втік з-під вогню, хто врятувався від фашистських автоматників.

Перші дні, найжахливіші… Здавалося, не виживуть, усі загинуть у болоті. А насувалась зима. Спали спочатку на купах згребеного листя, під мокрим листям виступала вода. Мерзли, прокидалися від холоду, тулились один до одного. Якось мати підхопилась удосвіта, відчула — ріденьке болото під нею, спина задерев’яніла зовсім. Потяглася рукою, щоб укрити дволітню дочку і з страхом відчула: заклякла дочка, аж паморозь виступила на розкритих грудях.