Розділ «МОВЧУН Повість»

— Якому солдатові?

— Ну, батькові.

— Ага, батькові. Добре. А де він? Номер польової пошти знаєш?

Сашко такого не чув (що воно за номер?) і здвигнув плечима.

— Умгу, — сказав дідок, посмоктав цигарку й примружив око від диму. — Не знаєш… Тоді, хлопче, треба ждати. Коли батько живий, скоро відгукнеться. Аякже. Напише, де він, як йому живеться і номер пошти вкаже…

— Зараз треба, — насупив брови Сашко, й обличчя його набрало холодного й відчуженого вигляду.

— Зараз… А що там у тебе таке спішне?

Сашко похмуро глянув в один бік, у другий, — рядом нікого не було, — тоді нахилився й поспішно мовив:

— Щоб приїжджав скоріше. Тут є одна… з приймаком злигалась.

Дідок зиркнув на хлопця уважніше. Тоді ткнув у рот цигарку та так і притих, задумавшись.

— М-да, — проказав солдат замислено. — Це діло серйозне. Тільки знаєш, синку. — І він випустив змійку диму, обкурюючи вуса, й примруженим оком глянув на Сашка, глянув так пильно, що хлопець зрозумів: цей старий чоловік про все здогадався. — Знаєш, синку, — вів далі той, — не треба на фронт писати… про те, що ти кажеш. Там і так, якщо батько живий, не з медом йому. Їй-богу, не з медом. Зараз прорив, бої страшні, відмахають солдатики на марші півсотні кілометрів, і це по пояс у снігу, а вночі ледь живі. Отак. А ти з листом: радуйтесь, батьку… — Солдат ще раз оглянув Сашка з ніг до голови, ніби для того, щоб пересвідчитись, чи доходить до нього мовлене, і казав далі так само повагом: — От я бачив на фронті: получить солдат з дому звістку. Так і так, мовляв, нема в живих вашої драгоцінної Мотрі, вбили її на етапі. Або ще гірше: не вберегла себе ваша драгоцінна Мотря, привела дитинку від бувшого старости. Ну, від такої звістки солдат натурально зчорнів і руки йому враз як одібрало. І вже точно: в першому ж бою пропаде чоловік. То його наче й кулі обминали, а то тільки виставив голову — бац, і нема чоловіка. Так-то, синку, — зітхнув солдат і сказав по-дружньому тихо й щиро. — Потерпи трошки. Пожалій батька: не пиши йому про те. Не треба. Ось війні скоро кінець, повернеться ваш батько, і тоді ви сядете й гуртом розберетесь, що там воно у вас вийшло.

10

Вологий, поривчастий вітер шмагав у стіни. Всю ніч кропив дощ з ожеледицею, темно й неспокійно було надворі. І під цей неспокій сторожко й нетривко спав Сашко. Крізь сон він слухав березневий вітер, спав, і снились йому голодні сни.

Він то прокидався, то знов засинав, голова була важка від марення, і вже десь під ранок він почув (чи йому видалося), що мати стогне.

— Ой боже! Ой боже! Ой боже! — приказує вона, і голос такий розгублений, такий вимучений, що Сашкові аж холод пробіг по спині.

Він підскочив, отетеріло зиркнув по хаті — довкола було каламутно, літер шастав по долівці, і наче пасма диму гойдалися в порожнечі. Пусто в хаті. Та ні. Сашко придивився — там, під стіною, хтось ніби стояв. Мати. І не сама, а ще якась постать, чіпка, грубіша, і ця чужа постать як заціпеніла — руками здушила матір, а мати ледь чутно схлипує:

— Ой боже! Це ти? Ой господи!

«Гриня!» — зціпив зуби Сашко.

Після голодування в кублі він став ще понуріший, але не мовчав, як раніше, а злісно й нервово огризався на материні слова. І зараз він швидко підвівся, наче якась сила штовхнула його в груди. Спустив ноги на долівку, де бігали протяги, і гарячково подумав: «Гриня!.. так! поліном його, товкачем — чим попало!»

Від мстивих думок Сашко весь напружився. В очах йому вмить розвиднилось, і він здивувався: той, що стояв коло матері, був не такий. Не в піджаку, як приймак, а в чомусь довгому — в пальті або в шинелі. І запах — запах зовсім інший: несло махоркою, мокрим ремінням і сукном.