Розділ «МОВЧУН Повість»

«Такий закон!» — казав нам поліцай, виштурхуючи матір на вулицю, а вона плакала й сварилась: «Що ж це за закон у вас, чорна п’яното! У Шавлюги корова, телиця, свого й чужого по горло — і з нього ні грама податку, бо разом компанію водите, а мене обчистили до нитки, дітей купа, голодні й босі, а ви ще й податками сиріт обвішали! Що ж це за такий закон?»

І ось вони йшли разом через біле поле, попереду мати, ззаду поліцай.

Ми сиділи купою, тісно притулившись одне до одного. Заходили й виходили з хати сусіди: тітка Єва, дядько Лавро (той, що на костурі), і всі вони казали: розстріляють. Німці такі, що не пожаліють. Тим більше — батько був бригадиром, партієць.

Мені ще студеніше стало, коли я уявив себе під мерзлими грудками, в землі.

Потім хтось м’яко зачовгав під вікнами — мабуть, ішов у битих валянках. Розчинилися двері, й понесло в хату білою морозяною парою та п’яним духом. «Ей! — гукнув Шавлюга й захитався в дверях. — Де ви тут? Запря-йте сани, я коней дам, да заберіть свою матку, її давно вже те…» — І Шавлюга клацнув язиком. Він вовкувато повернувся в дверях і чи захихикав, чи зашарудів полами кожуха, я недочув.

Ми сиділи, зліпившись докупи, і чекали хтозна-чого. Тоня, Катька, брат, я — всі ми промерзли до кісток і не могли втамувати дрож. І було в душі одне благання: хай мине цей день; кращий чи гірший буде завтра, але хай скоріше минає цей… Ми сиділи отерплі й незчулися, коли в хаті потемніло, а вікна затягло вечірньою просинню. Вже в потемках підвелася з лежанки Тоня (а з нею наче пішло й останнє тепло), і ми слідом за Тонею нишком вийшли у двір. Знов притулились до неї, стали під хатою і втупились очима в поле — воно було біле й пустельне.

Тиша в селі, порипує на морозі сніг, балки й рівчаки вкрило сіренькою млою. Синім холодним блиском одсвічував пагорб, він був наче відполірований, і десь загубилися ті сліди, які протоптала мати вранці. Зараз ні кущика, ні деревця, ні найменшої живої плями не видно було за селом — тільки сніг і вечірня тиша. І раптом… Ми здригнулися. В сухому морозному надвечір’ї почулося: бухи-бухи… Легкий, без надриву, жіночий кашель. Так прикашлює тільки наша мати. Ми скрикнули і, разом змахнувши рукавами, побігли по снігу, заметами їй назустріч.

…Повітря в хаті стало густе: начадів каганець. Кіптява чорними змійками звивалася вгору й розмальовувала стелю химерними візерунками — якийсь луг чи зимовий садок оживав на стелі, оповитий легеньким туманом. «Диви!» — моргав я братові й показував угору. «Диви!» — моргав мені брат і показував на дядька. Наш гість, слухаючи матір, понуро дивився на гніт, що обріс нагаром і скрутився в трубочку. Дядька Павла наче заворожив той гніт — він довго дивився на нього, а тоді перегнувся через стіл і поліз рукою у вогонь: пригнітив пальцем полум’я, не все, а лише краєць, і нігтем зчистив нагар. Потім з другого боку пригнітив полум’я і теж акуратно зчистив нігтем жар і попіл. Каганець спалахнув яскравіше. А дядько дмухнув на пальці, для чогось понюхав чорні, вимащені сажею нігті (ну ясно — присмалились і пахнуть горілою олією) та й поклав свою руку на стіл.

— Жижа, — сказала Катька і похукала перед собою, як на вогонь.

— Цить, дурна, — штурхнув її брат.

А я бачу: Тоня тихенько, краєм ока стежить за тим, що робить дядько, і очі в сестри оживають — у них засвітилось легке здивування. Ось такою, коли наша строга, наша холодно-русява Тоня нараз усміхнеться, і то приховано, стримано (та інакше вона й не вміє), коли у неї тепліють губи, тепліє тонка й чиста шкіра на обличчі, тепліють розумні й спокійні очі, — ось такою, несподівано лагідною і доброю, я найбільше люблю сестру. Бо тоді вона — як живий батько. Мені здається, що й мати, коли нам стає найскрутніше, позирає на Тоню з побожністю, з таємною надією: дочко, виручай! От і зараз мати мерзлякувато тулиться до Тоні. Їй холодно від вікна, та, мабуть, не тільки від холоду знобить нашу матір.

Тим часом дядько Павло, упоравшись з каганцем, повернувся до старої розмови:

— І що вам сказав комендант? — спитав він тим самим похмурим, спокійним голосом.

У матері гірко пересмикнулися вуста: чуже горе, мовляв, кому воно болить? Їй, видно, не хотілось уже всоте переказувати, як вона була в Знам’янці, в самого фельдкоменданта. То в перші дні, не вірячи собі, що вона ще жива, мати говорила й говорила про це, і кожного разу з новими подробицями, й ми вже знали, як з морозу, вся в снігу, ввійшла вона в кабінет, а там було жарко й на підлозі лежав килим, просто царський, і як мати стояла на тому килимі, а сніг на ній розтавав, і бачить мати (та й злякалась): під ногами у неї ціла калюжа води; і як зустрів її фельдкомендант — високий, гладкий і чистий начальник. Він сказав — і не криком, а так, з печаллю в голосі:

«Нехорошо, матка, нехорошо. Тепер надо вас розстрілять…» А мати сказала: «За що?» І заплакала, і присовістила його: «У мене ж п’ятеро дітей, з голоду пухнуть вони, на самому лушпинні сидять, а я ж усі ваші плани виконала. І по молоку виконала, і по яйцях, і по шкурках. Я ж виконала, а ви, думаєте, мене пожаліли: корову забрали, курей забрали, кролів забрали, все до цурки вигребли. Один бичок і зостався, бо я приховала його в сусідів». Тут комендант послав дівчину, ту, що на побігеньках, і вона принесла якусь книгу, і комендант перевірив: справді, всі податки мати сплатила. А мати далі йому говорила: «Я все виконала, а плани страшні, ніколи таких не було. Одного молока здати — вісімсот літрів, хіба стільки з наших корів видоїш?» (І мати мало не бовкнула, що ото й виконала план, бо наполовину води доливала). Але комендант насупився, перепинив її: «Нехорошо, матка, нехорошо. Саботаж…» Потім подумав і спитав: «Сколько дітей?»— «П’ятеро», — сказала мати. Комендант ще подумав і розпорядився: відпусти її. Але — хай де хоче знайде бичка, а поставить на місце. Інакше…

На цьому «інакше» мати завжди притихала.

— Що інакше? — перепитав дядько Павло й підвів голову.

Тоня поморщилась (наче од внутрішнього болю), а мати стиха промовила:

— Інакше, сказав, усю сім’ю… в розход.

— Умгу, — ще похмурніше мугикнув дядько.