Розділ «МОВЧУН Повість»

Люди мовчали. Бо хто повірить: домашніх рябків, кудланів, жучок — і раптом вішати? За що?

Але скоро на чорному жеребці проскакав по селу Шавлюга, вигукуючи через тинки й загорожі, щоб негайно зводили собак.

І от з усіх дворів жінки й діти потягли на цепах, на вірьовках, на мотуззях своїх рудих, кудлатих, клишоногих сторожів, і та сонна й лінива собачня упиралася, гарчала, ніби знаючи, куди й навіщо їх ведуть, над вулицею стояло різноголосе тоскне й жалібне дзявоління. Сашко теж одв’язав свого Липу і повів за гуртом, а далі — краще й не згадувати. Бантина, зашморг, передсмертні конвульсії Липи, купа забитих тварин… Сашко аж здригнувся: бридке те було. Бридке й безглузде. Мабуть, ніколи він не позбудеться огиди до всього, що пахне кров’ю, шерстю, мотузкою.

Рябків у Лебедівці не стало.

І коли німецька розвідка на мотоциклах в’їхала в село, жодний собака не гавкнув на переможців.

Німці обережно проїхали вулицею. Довкола було так тихо, так мертво й пустельно, що здавалося, — все це діялось не на землі, а десь на безлюдній планеті.

…Сашко заліз у кубло. Він так напрацювався зранку, що радий був затишку, і зовсім не відчував, як під ним їжиться, пашить морозом солома. Ліг, згорнувся клубком і сказав собі: спи.

7

Знов падав сніг, падав тихо й сонно. Великі лапаті сніжини косим пунктиром прокреслювали небо. Сашко зупинявся і довго дивився вгору: небо висіло низько над головою, і щось ворушилося вгорі, живе й пухнасте. З того білого виру сипався пух, легенький вітрець підхоплював його і, кружляючи, ніс над землею.

Надивившись на сонне кружляння снігу (аж мерехтіло в очах), Сашко човгав далі.

Думка була така, щоб зранку обійти пастки.

Сніг легенько притрусив заячі сліди. Старі стежки можна було вгадати по вузьких заглибинах, по канавках, налитих синюватою тінню. Де-не-де вже виднілись і свіжі доріжки, протоптані вдосвіта; Сашко й пустився ними і скоро знайшов перше сильце — на косогорі. Дріт, скручений петлею, порожньо висів, похитуючись на вітрі. Довго шукав Сашко друге сильце; блукав навколо скирти, що темніла, як привид, під запорошеним небом. Та ось мало не впав, зачепившись за дріт. Друга й третя петля були теж порожні.

І Сашкові тоскно стало на душі. Зітхнув, прислухався, як шерхотить, падаючи, сніг. І тут помітив: за ним ходить собака. Той самий, кривий. Він сів оддалік, піднявши перебиту лапу, й з голодним блиском в очах стежив за людиною. «Ану геть!», — сказав Сашко. І, як учора, махнув рукавом.

Собака відскочив і знову сів, вилупившись на хлопця.

— Чого? — буркнув Сашко, проте глянув уважніше: це був худющий пес, кудлатий, білої масті; живіт йому підтягло, випирали гострі ребра. Руді печальні очі запливали сльозою. «Голодний», — подумав Сашко.

Подався геть від собаки, поплівся бозна-куди, просто так, аби не стояти. Легенько порошило, і хлопець побачив: крізь снігове мерехтіння пробивалося щось темне. А-а, то йшли німці. Йшли снігами, по горі, по заметах; сунулась валка машин, і машини тільки вгадувалися — вантажні, криті брезентом, за ними гармати і далі — групи піших. Диви, що це значить?

Німецькі війська Сашко бачив тільки тоді, коли наші відступали; потім усе відкотилося на схід, настала якась порожнеча, в селі порядкували свої ж горлохвати, потім з’явилися зондер-комісари, фельдкомендант, словом, цивільна влада. А солдатів не було. І ось — перша колона в снігах. Гармати. Запахло фронтом.

І згадались Сашкові глухі чутки: німці тікають.

Сніг густішав, біло й світло стало в степу; але за сніговою пеленою нічого не видно попереду. І Сашко подумав: це добре. Можна сходити в село. Зайців нема, зате є кролі. В одного кролі залишилися, в Шавлюги, і падає сніг — нічого не видно.

Пригнувшись, він поплівся за вітром. Нараз йому привиділась хата, сиві візерунки на вікнах, мати, що сидить на кушетці; й защеміло під серцем — десь глибоко ворухнувся сум чи жаль, але Сашко відігнав те видіння, той притаєний щем і сердитіше зачовгав валянками. Йшов балками, провалюючись у замети, видирався на пагорби, де стирчали пеньки вирубаних терновищ і кущів дерези, підбігав старим путівцем, притрушеним соломою, а зверху — сніжком.