Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Кажуть, сестро, ти з наших країв, одна-одиначка в полку. І не гоже видавати тебе по-сирітському, ось тобі свати й подружки.

А котрась, пишнотіла, трусонула, мов циганка, плечем і до бійців:

— Ей, запрягайте коней, вояки! Чого стоїте? Покатайте як слід молоду з молодим! І ми погуляємо з вами, може, хто засватає!

Сколотили дівки пісне солдатське весілля. Вискочили з-за лав бійці. Заграли очима: «Та чи ми козаки-українці, а чи якісь хавлюги?» Кинулись хлопці до коней. Запрягли вороних — обліпила молодь підводу. Запрягли другу пару— куди там, тісно! Запрягли третю й четверту. Ротного з Килиною на першу підводу, туди ж гармоніста й весільного батька Сіроштана, а самі хто як — почіплялися з боків, повисли на бортах. Свиснули візники — ух! — взяла перебором гармошка, коні рвонули в галоп, винесли хуру людей на вибоїсту вулицю; стрічки розвівалися в гривах, пил і регіт летів за підводами, молодь качало з борту на борт («Ех, тримайся, кума!»), і тісніше спліталися руки, і, обплетена руками, горнулась Килина до свого нареченого, заходилось серце її від страху, хіба думала-гадала, що так шануватимуть люди, аби мати загледіла, як везуть її, молоду, по селу.

Коні летіли вулицею, гармошка сипала жаром, «Ієх-ха!» — гойдались на підводах, а хтось там, за журавлем, бігом виносив стіл, і вже загородили дорогу. «Стій! — кричали дядьки. — Стій, викуп давайте!» Жінки й діти вибігали з дворів, і коли зупинилась підвода з молодою, коней взяли за вуздечки: «Не пустимо далі — викуп!» — жива загата півколом оточила «бранців», і свашки, розпашілі молодички, не заспівали, а ніби заголосили:

Не стій, зятю, за плечима,

Не лупай, зятю, очима,

Клади руку в кишеню

Та виймай грошей жменю,

Клади на тарілку

За свою красуню дівку.

Ротний сипнув на тарілку жменю ярої пшениці, мовляв, гроші потім, як одвоюємось, але й цього викупу було досить, молодим піднесли по чарці горілки, коней повернули в двір: «До нас! Будьте гостями, і в нас весілля сьогодні, Павлина виходить заміж, он той, бородатий ваш, повінчав…»

Гуляли по всьому селу, одні за міцною горожею, інші просто на вулиці, і де бійці пролетарського полку, а де корінні богодарці, що боялися солдатського погрому, де свої й чужі — ніхто не думав про те. «Гірко!.. Ваше здоров’я, кума!.. Будьте щасливенькі, свашко!» — це об’єднало, здається, всіх. Лиш Мамай, ховаючи в долоню усмішку, а драні чоботи під столом, сидів і міркував своє: чи не заступили йому пашкі дівочі лиця революційний горизонт? Ця думка його мучила, бо як ти в біса тут, на сільській гульні, проведеш класову грань між людьми, коли всі добрі, всі чоломкаються, а затягнуть пісню — душа до душі горнеться. «Ой хмелю ж, мій хмелю, хмелю зелененький!»— аж сльози у всіх на очах. (Комісар не знав ще тоді, що поки місцева голота братається та виспівує з його бійцями, хазяї послали свого гінця в Лозову, і вже з гиком і свистом несуться степом махновські тачанки, і реве сп’яніла анархія: «Алюр три хрести, красному весіллю — гроб з музикою!»)

…Весь день смалило й парило, тільки під вечір дмухнув палючий вершак, і чорний вал піднявся над заходом, а за ним вставав ще чорніший, з багряним контуром скель.

І ось між тими хребтами рвонув динаміт, червоні батоги оперезали повзуче громаддя скель, і воно з важким гримотінням посунуло вниз, і запах горілого пилу стелився над степом.

У небі громадились хмари, а під хмарами, у високих житах, кромсались загони. Там докипав бій. Килина сама на майдані, сама в шатрі, грозові хмари заклубили село, і гарячі блиски думок сотались в її голові: все, що майнуло і що діється зараз, — сплелося з темними хмарами; пам’ятає: «Махно! В атаку!» — загуркотіли вози, кресонули копитами коні, все рушило, прокалатало в степ; і він люто й одчайдушно рвонувся з її обіймів, з благаючих її рук, шпортонув коня, низько, мов птах у грозу, понісся над полинами й зник у сивих житах. Чи то палали жита, чи небо горіло від спалахів, у тих вогненних спалахах чорними хвилями здиблювались гриви, іржали коні й падали в жито, і знов круто здиблювались гриви, і стогоном вилягало столочене жито.

Бій, мов гроза, гримнув зненацька, покотився далеким відлунням, вже й затих, а ще клекотіло в глухих байраках. Бійці поверталися в табір, обминали шатро, клали порубаних на теплий брезент, д. ті, хто був ще живий, гукали у чорну суху пітьму: «Води!.. Дощу б, у три бога, на землю!» Бійці стиха гомоніли, хтось наосліп розгнуздував коней, хтось підкидав їм сіна, хмари важко повзли над селом, темінь густішала, між возами снували неясні тіні, Килина злягла на край фургона, дослухалася: «Де він? Що з ним?» Ніхто не підходив, страх і підозра клубком набухали в душі, вона тяглась до гомону, і ось… про нього!.. про нього, здається, мовлять: «Упав, стоптали махновці… може, знайдемо вранці».

Килина пірнула очима в далеку суху імлу, що затопила жита непроглядною чорнотою; ніч була грозова, в глибині її вибухали сліпучі спалахи, і дівчина загледіла: на багровому тлі порскає летюча тінь коня. Кінь без вершника, він скаче по вугільному гребені степу. Скаче під стіною заграви, несеться ошаліло в один кінець, хлюпне червоно блискавка — несеться в другий кінець. Кінь був неначе облитий вогнем, він літав у пожежі, грива й спина його жевріли, ось він, здавалося, весь спалахне, як листок. З болю, з жаху іржав здичавілий кінь, і тоскне його іржання билося в печерах ночі. Килині навіть привиділось — в’ється на вітрі чорне повіддя, наче ловить когось, може, того, що упав у столочене жито, а кінь хропе, а кінь докликається вершника.

З темряви підійшов Мамай, поклав руку на її плече, відчув судорожне биття дитинно-беззахисного тіла. «Не плач, — сказав Мамай. — Мені б зараз плакати, та що, сльози — не свинець, кулі з того добра не виллєш. А нам, Килино, треба зараз куль і революційної свідомості, ми ще розхристані, з того і втратили сьогодні кращих товаришів, але буде полк, він показав свою змогу, буде, Килино, ударний полк, і ти будеш пишатися ним, і тобою будуть пишатися. Ти не самотня, не треба сліз, ти дочка і боєць пролетарського полку. — Мамай помовчав, в тугу мовчанку плеснулось іржання коня, Мамай болісно мовив: — Безглуздо, безглуздо вийшло», — і рвучко пішов, Килина не бачила, як здригаються його худі, по-хлоп’ячому гострі плечі.

Табір затихав. У темноті попихкували цигарками вартові, кілька спин чорніло біля пригаслого вогнища, солдати покотом спали між темними купами возів після бою неспокійно форкали коні, а то починали товктися, брязкаючи цепами, і тоді чулося: «Ну-у!.. Дурієш там!» Табір затихав, лиш кидався на брезенті один з порубаних, рвучи на собі гімнастьорку, хтось його заспокоював: «Браток, не тре… Хлебни чайку, браток». А в степу сатаніла гроза, чорна, аж синя гора заступала небо, з підземним гулом пороли її далекі спалахи, і літав у заграві палаючий кінь.