Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Обернулись.

— Вісім кроків — кроком руш!

Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли на бік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий маніфест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до «демобілізації» та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи, стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку, решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.

Поблизу Капітонівки довідалися, що поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це по «солодких» розмовах і хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо «своя людина» — то не будеш за ним поп'ятах із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а в ночі утік. За пару днів привіз із Кам'янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір. Шукали за трупами Козіцького і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.

Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому ніколи вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.

Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав — була холодноярська розвідниця у Кам'янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих «бандитів». Спасибенко у Кам'янці — «герой дня«. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам'янки ускочити і серед дня «сміху» наробити.

Обмундурувавши будьоновськими рештками «новобранців», йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним минулого року везли мене і Зінченка, зв'язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям «Заповіт«.

Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере развйорству продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.

Робимо перехід і як тільки стемніло комісія сиділа вже пов'язана у сельраді. Як і звичайно у продовольчих справах — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від «будьонівців». Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для «червоноармійців«. Ну, а ми за те поможемо здерти завтра з села, що належиться, бо… чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з того мало користи, — слабохарактерний, не хоче ні кричати ні бити.

Вислухавши з коня комісарову мову, кажу йому, щоб негайно зібрав до сельради всю комісію, бо за нами банда Хмари гониться — будемо їй у цьому селі бій давати. Комісар пустив душу в п'ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати своїх. Налякана комісія якстій збіглася до сельради, ну а роззброїти й пов'язати всіх було для Загороднього на пару хвилин роботи.

Поставивши коней, ідемо із Хмарою до сельради. Господар, що знав чорноліського полковника з минулих рейдів, відпроваджує нас.

— Там, пане полковнику, із тими харцизяками нашого волосного начальника міліції арештували. Так той… Його б можна відпустити… Свій — українець, добрий чолов'яга.

Махаю рукою.

— Знаєм ми тих «своїх«! Минулого року помилували ми такого «свого начміла» — так він потім віддячився.

— Та як уважаєте. А тільки направду шкода. Добрий чоловік… Для злодіїв строгий, а що для чесних селян — нікому кривди не зробив. Ще й вступався часом, от хочби перед отими живодерами.

Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.

— Киш до хати, одна з другим, як не хочеш щоб тобі її завтра спалили!

Озлоблена юрба забувала, що за півхвилини гніву село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися, знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію арештували, ми з нею і «порядок зробимо». Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України-не спалять.

Комісія «засідала» у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя, починаю пригадувати собі, де я його бачив. Ну, безперечно десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.

— Ви начальник міліції?