Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

«Злагіднюю тон».

— Ну-ну… Товариш комполка цього ж не знав. А чого ви звільнилися? Ідейних робітниць хіба всюди треба.

— Бо переказали мені, що коло дому посада учительська вільна. Краще із харчами буде. Ось прошу мої документи.

Переглядаю посвідку, що сам же писав її на блянкеті. Все те виглядало ймовірно, бо учителів тоді приймала і звільняла сама місцева власть.

Віддаю їй документ. Потім переглядаю ще раз дядькові, що були виставлені десь під Уманню.

— Ви, товаришу, як ішли, банди Марусі або Хмари ніде не зустрічали?

Дядько хитро посміхнувся в бороду.

— Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів зо два тому. А тільки то, товариш адьютант, не дві, а одна банда, — Хмара. То він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська із своєю бандою. Ту вже вбили і банду розігнали.

— А ви Хмару і ту жінку бачили? Як вони виглядають?

— Ну, ні. Сам не бачив. Та оповідали мені ті, що бачили. Хмара високий, з чорною бородою. А жінка — завжди лице хустиною заслонене має — тільки очі відкриті. Чи від холоду, чи щоб не упізнав хто.

Катря, що дійсно на поході завжди заслонювала обличччя теплою хустиною, тямлячи те, що може бути розпізнаною підчас розвідки, многозначно глянула на чорну борідку Хмари. Запустив її в останній час, для «солідности».

— А куди звідціль підете, товаришу?

Дядько назвав село, де стояла «банда Вернигори».

— Так от що, товаришу! Може зустрінете яку банду — то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо. Ми вдосвіта виступаєм уманським шляхом. Як би що — можете наняти підводу й догнати нас. Ми заплатимо. Як дасьте нам знати про якусь, хоч би і невелику банду, ми вам пару коней дамо, — хто знає, чи свої вже відшукаєте.

— Ви, товаришко, теж свобідні.

Катря вийшла з дядьком і радилася щось із ним на дорозі. Потім разом пішли. Дорога ж бо у обох одна й та сама була.

Накидаємося на Хмару, щоб негайно бороду зголив. Дядько, безперечно, був розвідчиком «Вернигори». Побоююся за Катрю, щоб хтось із звідунів противника не упізнав її. Та Хмара заспокоює. В іншій одіжі зовсім інакше виглядає. Тай обережною завжди була.

Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі де стояв «загін Вернигори», відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до «Вернигори» записався. Радів, не підозріваючи, що «козакувати» буде доби зодві, поки відведе «Вернигора» дальше від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам «батько» розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпав, хоч ходила поглянути, — видно «дядько» поінформував зараня «батька». По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось «козаком» побачення і висмикнулася городами на поля.

Розкладаємо на столі Хмарину «десятиверстку» і починаєм ворожить, як краще «батька Вернигору» на сільце вхопити. У селі незручно. Маєм ще час засідку робити, тим більше, що йтиме загін через ліс над річкою Гнилим Тикичем. Аби тільки вдалося оточити, битися ж із «своїми» напевно не буде.

Виминаємо далеко ночівлю «петлюрівців» і світанком заховуємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, що нею мав проходити загін «батька Вернигори«.