Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Заночувавши ніби то у якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, що відстали, робимо вночі з сімдесять кілометрів. Переходимо дві залізниці й рано стаєм на короткий відпочинок вже на Липовеччині. Та ніхто не спішився притулитися десь, щоб передрімати годинку. Перемучені до краю партизани, довідавшись, що будем повертати назад до Дніпра, блукали по вулиці з сонними потемнілими обличчями і гуртками радилися. Прийшла до Хмари делегація — полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. На дворі мороз і заметіль. Нема мови про те, щоб на дворі «мітінгувати«. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо… так хотілося, хоч два три дні спокійно поспати. Можна, звичайно, і в землянці у Холодному Яру — та так до нього далеко! Втричі дальше ніж до Збруча…

Вислухавши делегатів, чорноліський полковник сонно поклав голову на стіл і, здавалося, забув про все. Йому теж хотілося спати. Добу, дві… Потім змучено підвів голову.

— Хай кожна чота пришле до мене сюди двох чоловік. Та хай всі козаки знають, що як вони потім скажуть — так буде.

Козаки пішли. Хмара втомлено оглянув нас усіх, що були в штабі.

— Це через тебе, батьку бородатий, козакам закордону забагнулося. Ти все про те торочиш і на стоянці, і на поході.

Терещенко підтвердив рухом голови.

— Казав, полковнику, і кажу, що це найкраще, що можемо зробити. Не для відпочинку, а… усіх повстанців і партизанів треба за Збруч у регулярні частини гнати. Більше діла буде.

Полковник сказав скликати усіх старшин. Прийшли висланці з чот. Простора хата заповнилася вщерть. Хмара підвівся.

— Чую, що хлопці хочуть, щоб я вів полк за кордон, до нашого війська. Як би воно фронт тримало — повів би не вагаючись. Тепер не маю охоти, бо не знаю куди і кому на потіху заведу вас. Ходять чутки, що наша армія за Збручем переформовується і готовиться до нових боїв з червоними. А я думаю, що як би так було, досі б знали ми про те напевно, а не з чуток. Прийшли б зв'язки, кричали б про те большевики у газетах. А то ніхто нічого — якби не існувала. Чи ж не краще заждати поки напевно справа виясниться?! Потомлені усі?! Та я не залізний. Підем до Чорного ліса — відпочинем. Досі не питався я в полку, куди він хоче іти. Куди вів — туди йшов. Та коли вже так справу поставлено — будем «мітінгувати«. Говоріть свої думки. Послухаю, як не засну.

Говорив Терещенко. Недовго. Та переконливими у його мові були дві речі. Оповів, що зустрічав на Запоріжжі полонених, що вертались із Польщі. Оповідали, що українську армію у Галичині на власні очі бачили, із старшинами і козаками розмовляли. Поповняється і переформовується… Польща теж, на весну, ще до війни готовиться. А зрештою — чим ми ризикуєм?! До Збруча залишилося нам коло двохсот кілометрів. Хай на чотири, хай на п'ять днів ходу, щоб коней не різати… Шкода вже завертати. Перейдем кордон, не сподобається — відпочнем тиждень і гайда знову на Україну…

Нікому в голову не стукнуло, що «закордон» — то не Чорний ліс. Не сподобалося — наплювать!

Говорили старшини та представники чот. Власне, говорила за них сама втома, говорило бажання відпочити, бажання вилізти з неспокійного партизанського життя і воювати вже у війську, маючи ворога перед собою, а не з усіх боків. Просили усі полковника, щоб вів за Збруч.

— Ну, як мітінгувати — то вже по всім правилам, — намагався усміхнутися Хмара, — хто за тим, щоб за кордон — піднести руку!

Піднесли руку всі до одного. Повагавшись хвилину, підносимо і ми з Андрієм.

Полковник викинув останній «атут».

— А шож то ви, панове, думаєте — що піти за кордон — то із Чорного ліса на Херсонщину?! Понад кордоном червоні частини стоять. Ціла армія, напевно…

— Проб'ємося! — Загула відповідь.

— Пробитися, звичайно, можна, але треба добре місцевість знати. А я в свойому житті на Поділлі ніколи не був. Хто із вас знає?

Хочу сказати полковникові, що приграничні повіти знаю, та Терещенко мене випереджує.

— Не турбуйся, полковнику! Місцевість знаю добре — увесь дев'ятнадцятий рік там товкся. Покажу тобі дороги поміж лісами до самого Збруча.