Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та… недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України-зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!

Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:

— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?

Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:

— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити… Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш…

Видумати щось «мудріше» було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів… Досяглиб їх хіба щасливі одиниці…

«Воля України-або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова деклямація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення…

Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:

— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги…

Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних «нутах», не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.

— На, Юрку, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається.

Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!

По вечері отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми удвох з Ільченком йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко, колишній «большевик»-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина — гарячий патріот цього міста. Як «правдивий» українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — «пуп» України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду… Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці… У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки… черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.

Над Тясмином, поблизу будинків, співає, розмістившись на зложених деревах, група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одежі з золоченими пагонами, відзнаками. Стали коло земської управи і зав'язали розмову з мішанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти… Офіцери у розмовах «вішали псів» на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею «єдіной нєдєлімой Росії»… «Єдіною нєдєлімою» Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб «приподобатися» новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. «Офіцери» — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного, «офіцери» почали ходити по трупах ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши «роботу», сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.

Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.

— Боже! Я до смерти не забуду того. Зойки… крики… Діти верещать… Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову. Кров із неї тече на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися… Бачу — іде… пробиває шаблею… Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене… Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!… Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були…

Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.

— То сестра ваша була?

— Так. Вісім років мала… Пішла зо мною подивитися на денікінців…

— Ну, а якже ви?.. Багато вас вирятувалося?