В Країні Сонячних Зайчиків

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним...

I, може, саме Гафiйка вивела мене з того "нещасного" стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше - це меблi.

Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.

Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано - у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив - привезли!

Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом "Меблi", i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом "розшивали" (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.

Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: - Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: - Вiзьми з'їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!

Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: - Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..

Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.

Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.

Мати розпачливо ойкала:

- Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.

Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього - письмовий стiл.

Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.

- Це тобi, Стьопо! -урочисто сказав тато.- Уроки на ньому робитимеш. Ну да! - вигукнула мама.- Щоб подряпав.

- Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний - дряпати такий стiл. Не подряпаю, - невпевнено сказав я. - I на кухнi уроки можна зробити, - не здавалася мама.

- Що значить - на кухнi?! Чого це - на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? - Чую. - Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. - Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! - Ну, добре, добре...

Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.

Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!

Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене - "щоб не псував дитинi здоров'я"). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.

Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: - Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. I взагалi наша "Либiдь" i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.